Государство и право : Рабовласницькі державні утворення на території північного причорномор'я
Рабовласницькі державні утворення на території північного причорномор'я
ТЕМА: РАБОВЛАСНИЦЬКІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРІТОРІЇ ПІВНІЧНОГО
ПРИЧОРНОМОР’Я
ЗМІСТ
1. Рабовласницька держава та право скіфів 1
2. Грецькі міста колонії на території України, їх державний устрій
9
3. Державний устрій та право Боспорського царства 11
4. Список літератури 13
Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере
свій початок від середини І тис. до н. е., коли у народів і племен
Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були
рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного
ладу й встановлення класового суспільства.
I. РАБОВЛАСНИЦЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО СКІФІВ
1. Географічне розташування. Етнографічна історія.
У VII—III ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на
території сучасної Південної та ПівденНо-Східної України, а частково і в
Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин
Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідників вважає, що
формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих
(кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих
кочових племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII—VII
ст. до н.е.
У VII ст. до н. е. у скіфів утворюється могутній племінний союз.
Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький
історик Геродот (V ст. до н. е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем,
розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами.
Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і
нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра
мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили
скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія
знаходились еліно-скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів (мабуть, у
межах степової смуги України) розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі).
І хоч у рамках скіфського племінного союзу проживали не тільки власне
скіфи, а й інші племена та різноплемінні групи, які відрізнялися від скіфів
за походженням і живою, цю спільність античні автори називали «Скіфією»,
або «Великою Скіф'ю».
2. Суспільний лад. Ведення господарства.
У VII - VI ст. до н. е. більшість скіфських племен вже знаходилася на
останній сходинці первіснообщинного ладу.
Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була
родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова
община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім'ї ділянку землі
за жеребом. Приватної власності на землю в цей час не існувало.
У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля,
як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала
велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочовках і т. ін.
У скіфському суспільстві VII - VI ст. до н. е. вже можна виявити ознаки,
що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників —
кочових скотарів і осілих землеробів — виділялася родоплемінна знать
(родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані,
ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і
раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль
рабської праці у Скіфії була незначною.
Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління
у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на
народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових
старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала
військовим вождям — «царям», які очолювали скіфське військо під час
походів. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кандидатури «царя» та
його спадкоємця все ще затверджувалися народними зборами.
Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна диференціація, процес
класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових
керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.
Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспільстві, війна
скіфів з військами перського цари Дарія І у 514—513 рр. до н. е.
Згідно з Геродотом скіфські племена, що вступали у боротьбу з персами,
складалися з трьох основних частин, угрупувань. Кожну з них очолював свій
військовий вождь — «цар». Один з них на ім'я Іданфірс був головним, і йому
підкорялися інші вожді.
Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню
скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. Крім того, у
цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на
захист всього союзу, чим забезпечили собі панівне становище у союзі племен.
Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від
них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарією І влада «царів» і
військово-дружинної знаті.
У підсумку на рубежі VI—IV ст. до н. е. у Скіфії, як вважає ряд
скіфологів, відбуваються становлення класового суспільства та виникнення
рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших
«царів» і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 40 р. IV ст. до
н. е. зумів об'єднати під своєю владою майже всю країну - від Азовського
моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея
знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. е. виникло велике
укріплене поселення — Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до
н. е. з македонським царем Філіппом II закінчилася поразкою і смертю Атея.
Незважаючи на загибель Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри
його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною в економічному і
воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство,
створене Атеєм, існувало з IV до III ст. до н. е.
Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько
III ст. до н. е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський
(неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними мурами, великими
зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у
Криму досягає у II ст. до н. е. Воно проіснувало аж до другої половини III
ст. н. е. і було знищено готами.
Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить
високим. Панівне становище в економіці займали орне землеробство і
скотарство. Скіфи вирощували різні культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб
не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося
за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами,
зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами
коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському
суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно
розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли
сюди хліб, худобу, хутро, .рабів та інші товари, а натомість одержували
вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками
встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.
Успіхи в економічному розвитку стали основою для росту майнової
нерівності й соціальної диференціації.
Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися
зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У
руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада
худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів,
які вважалися «найблагороднішими, що користувалися найбільшим майном», і
про скіфську бідноту, яка належала до «найнижчого походження».
Унаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів
виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військова
аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням
правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства,
джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої
верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе
більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і
рабів. Істотний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими
містами Північного Причорномор'я.
У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою
відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе
становище.
Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні
общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували
різні повинності. У тяжкому становищі були скіфі-орачі, які опинились у
данницькій залежності від степових кочівників.
У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу міського населення
становили вільні ремісники і торговці.
Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби.
Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх
народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоч
кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони
використовувалися у домашньому господарстві, для охорони худоби і т. ін.
Дуже часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.
Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру
суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів
скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою «царські». У таких
курганах археологи виявили силу-силенну золота й дорогоцінностей, дорогу
кераміку, багату зброю і т. ін. Різкий контраст з «царськими» курганами
складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із
скромним набором речей або взагалі без інвентара.
3. Державний апарат.
Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За
формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.
Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину.
Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У
ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював
судові функції.
Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв'язаний у проведенні
внутрішньої політики. Відомо, що Атей вирішував багато різних важливих
питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з
центром у Криму у III—II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в II
ст. до н. е. — Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню
торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалась скіфськими правителями і
зов'нішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем
Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш
могутнім і сильним, ніж македонський правитель.
Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить
детальні й красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як
скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських
курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних
спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг,
рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, поряд з яким знаходилися
домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам'яному
мавзолеї.
Навколо скіфського царя утворювався апарат державного управління. Як і у
багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку,
найближчих родичів правителя, а з іншого — його особистих слуг, переважно
військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до
н. е. — 23 р. н. е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під
владою Скілура і його синів з Палакам на чолі». А синів у Скілура було, за
одними даними, шістдесят, за іншими — вісімдесят, що забезпечувало міцну
підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль військової дружини
правителя та воєначальників. Найбільш впливові помічники правителя входили
до складу царської ради.
Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову
організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому
управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді.
4. Джерела і норми Скіфського права.
Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно з
інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, згідно з Геродотом,
уникали запозичення чужоземних звичаїв не тільки від інших народів й
особливо від елеїнів. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася,
безписемною, тому і фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена.
Поряд із звичаєм досить рано з'являється й інше джерело права — правила,
встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави
збереглися групи населення, які жили на основі своїх законів. Зберегли,
наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, що жили на
південь від Прип'яті.
Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, повозки з
пересувними житлами, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що
особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва,
прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював
порядок користування пасовищами і землями.
Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування,
купівлі-продажу і т. ін. Звичайно договори у скіфів скріплювали клятвою, як
це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіфського
побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На
практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку
воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби,
захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.
Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Рахування
родоводу велося по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося
багатоженство. Старша жінка займала привілейоване становище. Після смерті
чоловіка вдова переходила як майно в спадщину до старшого брата померлого.
Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підкореним становищем жінки, але й
тим, що старші сини у випадку одруження одержували частку майна і право на
виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадкоємцем
батьківського господарства.
Найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважалися злочини проти царя
(замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу).
Злочином була також неправдива клятва богам царського вогнища. Усі названі
злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відступ від віри в богів також
тягли за собою смертну кару винного.
Відомі злочини проти власності (крадіжка, грабіж і т. ін.), проти особи
(вбивство, перелюбство, ображання).
Найбільш поширеними видами покарання були смертна кара, відрубання
правої руки, вигнання. Довгий час у скіфів зберігалася кровна помста. Можна
гадати, що оправи про злочини, які не зачіпали основ царської влади і
взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку здійснення змагального
процесу. Проте з найбільш небезпечних злочинів здійснювався слідчий процес.
II. ГРЕЦЬКІ МІСТА-КОЛОНІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ,
ЇХ ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ
У VIII- V ст. до н.е. старогрецькі рабовласницькі держави південної
частини Балканського півострова та Малої Азії заснували колонії у
заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор’ї.
Серед них – Олівію на правому березі Бузького лиману, тепер біля с.
Парутиного Очаківського району Миколаївської області, Тіру на березі
Дністровського лиману, тепер Білгород-Дністровський Одеської області;
Херсонес - на місці сучасного Севастополя; Пантінакапей - на місці сучасної
Керчі; Фанагорію на Таманському півострові, тепер поблизу селища Сінного
Темрюцького району Краснодарського краю; Керкініду – на місці сучасної
Євпаторії Кримської автономної республіки, Німфей - на західному березі
Керченської протоки, тепер у складі міста Керчі; Танаїс - у гирлі Дону,
тепер біля станиці Недвиговської Ростовської області, Феодосію – там, де
розташоване сучасне місто. Багато з них незабаром перетворилися на міста,
значні ремісничі центри. Міста проводили обмін зі східними племенами та
іншими грецькими державами, карбували свою монету. Місцевим племенам
(здебільшого представникам племінною верхівки) античні міста – держави
Північного Причорномор'я постачали вино, зброю, ювелірні вироби та інші
предмети розкоші. Основним предметом вивозу до грецьких держав були хліб та
інші сільськогосподарські продукти.
Античні міста – держави проіснували до IV-Vст. Н.е. Однак уже з 30-х
років III ст.н.е. почався економічний занепад, що посилився внаслідок
наскоків готів – племен східних германців, які наприкінці II ст. н.. почали
пересуватися з пониззя Вісли на Південний Схід і в першій половині III ст.
н.е. досягли Північного Причорномор’я. Тут готи змішалися з місцевими,
переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши сильне об’єднання, що
досягло найбільшої могутності у середині IV ст. За відомостями готського
історика Йордана, від них у той час залежали інші східноєвропейські народи.
Навала гунів ( давні кочові племена, які з території Північного Китаю
просунулися до Карпат) у IV ст. поклала кінець існуванню античних міст-
держав Північного Причорномор'я. Значну роль у цьому відіграли і східні
слов’яни , що просувалися тоді до берегів Чорного моря і на Балкани.
Грецькі колонії були рабовласницькими містами-державами. Накопичення
багатства у руках небагатьох, зосередження знарядь виробництва у меншості,
поява щораз більшої кількості рабів зумовили поділ суспільства на два
антагоністичних класи. Рабовласники були вільними повноправними
громадянами. Вони могли займати різні адміністративні посади, виїжджати в
інші землі, утримувати збройні загони. Вільні громадяни – жінки та іноземці
– не користувалися політичними правами. Повноправними громадянами були
тільки чоловіки – уродженці міста.
Більшість населення становили раби. Вони не мали жодних прав і були
власністю рабовласників, які вільно розпоряджалися їх працею, життям і
смертю. До них примикали дрібні ремісники і торговці, а також вільні
общинники навколишніх поселень, що сплачували податки державі та входили до
ополчення у випадку воєнних дій. Непосильний гніт і безправ’я призводили до
повстань. Так, 107 р. до н.е. у Пантікапеї спалахнуло повстання рабів на
чолі зі Савмаком, якого раби проголосили царем.
Грецькі колонії були рабовласницькими державами. За формою правління-
демократичними та аристократичними республіками.
Вищим органом державної влади вважалися народні збори. Брати участь у
них мали право всі чоловіки, які досягли 25 років.
До їх компетенції належало прийняття законів, вибори посадових осіб,
регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання
договорів, нормування грошової системи., звільнення іноземних купців від
мита тощо.
Народні збори обирали раду міста, до складу якої входив суд
присяжних, а також головний жрець міста – базилевс, котрий відав
релігійними культурами.
Рада була постійно діючим органом влади, підготовляла законопроекти,
перевіряла кандидатів на виборні посади, здійснювала контроль за виконавчою
владою.
Військовими справами відали архонти і стратеги.
Нагляд за порядком на ринку здійснювали агораноми.
За порядком у місті стежили астиноми.
Контролювали додержання законів номофілаки.
Політична організація міст-колоній спиралася на збройні сили, які
надавали рабовласникам необмежену владу над рабами і закріплювали їх
панівне становище у суспільстві.
III. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ТА ПРАВО
БОСПОРСЬКОГО ЦАРСТВА
Найбільшою з античних держав Північного Причорномор’я було Боспорське
(Боспор – давньогрецька назва Керченської протоки) царство з центром у
Пантікапеї. Воно виникло внаслідок об’єднання античних міст-держав на
початку V ст. до н.е. (480 р. до н.е.) й об’єднувало територію Керченського
і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до
гирла Дону. Ця держава не була суто грецькою, до неї входили і місцеві
племена.
Основою економіки Боспорського царства вважалося землеробство,
виноградарство і рибальство, продукти яких вивозилися морем до Греції та
Малої Азії. Розвивалося ремесло, велася торгівля з сусідніми племенами,
Значне місце у торгівлі Боспору, як і всіх інших держав Причорномор’я
посідала торгівля рабами. У Танаїсі був навіть невільницький ринок. У міста
Боспорського царства імпортували вино, оливкову олію, посуд, тканини,
зброю, прикраси (зокрема ювелірні вироби), предмети мистецтва тощо.
Період найбільшого економічного і культурного розвитку припадає на IV-
III ст. до н. е. У другій половині II ст. до н. е. Боспорське царство
охопила гостра соціально-економічна криза, що посилювалася загрозою з боку
Римської імперії. Царів Боспору затверджували римські імператори, які
розглядали його як васальну державу. Проте навала готів і боранів (деякі
дослідники вважають останніх предками східнослов’янських полян) у середині
III ст. н. е. Підірвала економіку Боспорського царства. Завершального удару
по Боспору та інших державах Північного Причорномор’я завдали гуни. У
зв’язку з посиленням могутності Візантії Боспор у VI ст. увійшов до її
складу, і Боспорське царство остаточно припинило існування.
Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю
рабовласників і рабів. До рабовласницької знати належали цар, жриці, великі
землевласники, купці (судновласники, работоргівці), власники великих
промислових майстерень, а також воєначальники, що були одночасно великими
землевласники. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові
особи, у тому числі й воєначальники. Купці користувалися повинні були
служити у війську і віддавати цареві значну частину свого врожаю, оскільки
оброблювала ними земля вважалася царською.
Основну роботу силу становили раби, які поділялися на
приватновласницьких і державних. Праця останніх використовувалася
здебільшого при будівництві оборонних споруд на кордонах держави. Державні
раби знаходилися у дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких
використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових
майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві. Водночас з рабською
працею застосовувалася і праця залежного землеробського населення, яке
називалося пелатами. Вони перебували на різних ступенях соціальної
залежності, були зобов’язані обробляти землю і віддавати значну частину
врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Безправне становище рабів і
закріпачення пелатів призводили до частих виступів експлуатованих проти
рабовласників.
У Боспорській державі I - III ст. н. е. почали масово відпускати
приватновласницьких і державних рабів на волю, що засвідчувало зародження
феодальних відносин. Паралельно з відпуском рабів на волю посилювалася
експлуатація напіввільних виробників, від яких боспорські землевласники
отримували чимало товарного хліба, що йшов на експорт.
Боспорське царство – це рабовласницька монархія. Тривалий час грецькі
міста, які входили до неї, мали певну автономію. У них зберігалися органи
самоврядування (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони проводили
самостійну торгову політику, карбували монету.
Перші три століття н.е. у Боспорській державі спостерігалося намагання
до центральної влади. На чолі держави стояв спадковий цар.
Функції виконавчої влади здійснювали призначені царем придворні чини:
міністр двору, особистий секретар, охоронець царських скарбів, спальник,
управляючий селами.
Центральний апарат управління становили керівники окремих відомств:
начальник двору, начальник фінансів, охоронець казни, керуючий справами
релігійних культів та ін. Для зв’язку з сусідніми племенами і державами при
дворі діяв спеціальний штат перекладачів, очолюваний головним перекладачем.
На завершальному етапі історії Боспорського царства в умовах залежності від
римських імператорів держава поділялася на округи. Ними управляли
призначені царем намісники.
Боспорське право, як і право скіфської держави та грецьких міст
колоній, частина яких увійшла до складу Боспорського царства, ретельно
захищало інтереси рабовласників і розпоряджатися нею міг тільки цар. Землі
належали також і храмам. Усі землевласники могли користуватися землею,
виконуючи певні повинності стосовно царя як верховного власника всієї
землі.
Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя,
повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними
емігрантами. За їх вчинення передбачалася смертна кара з конфіскацією майна
засудженого. Виконання судових рішень проводилося судовими виконавцями.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Дегтяр П.Д. Історія держави і права України. – К.:-Міжн.н-тех.
університет.1997.
2. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права
України: - Львів: Світ. 1996.
3. Мурзин В.Ю. Происхожение скифов. Основные этапы формирования скифского
этноса. – К., 1990.
4. А.С.Чайковський, В.І.Батрименко, О.І.Гуржій. Історія держави і права
України.-К:1997.
|
