Экономика и экономическая теория : Загальна характеристика основних економічних моделей

Загальна характеристика основних економічних моделей

Зміст

Вступ

1. Загальні положення про основні економічні моделі

2. Американська модель ринкової економіки

2.1 Загальні положення про те, як працює американська економіка

2.2 Економічний розвиток та олігархи

2.3 Структурні аспекти розвитку американської економіки

2.4 Політика уряду США в сільськогосподарській галузі

2.5. Американський досвід подолання „великої депресії"

2.6 Американський досвід податково-амортизаційного регулювання економічних процесів

2.7 Зміна макроекономічної моделі

3. Російський варіант перехідної економіки

3.1 Історичний підхід до модернізації російської економіки

3.2. Оцінка першого етапу російської кризи

3.3. Загальна характеристика російських реформ та підходів

3.4 Оцінка етапу виходу з кризи

3.5 Погляд на російську економіку Маршалла А. Голдмана (Гарвардський університет, США)

4. Китайський варіант перехідної економіки

4.1 Загальна характеристика та основні підсумки трансформаційних процесів в Китаї

4.2 Основні етапи економічної трансформації в Китаї

Висновок

Література

Вступ

Тема дипломної роботи «Загальна характеристика основних економічних моделей».

Мета дипломної роботи - розглянути загальні характеристики основних економічних моделей на прикладі країн, які їх розробили і здійснили їх використання на практиці.

В роботі пропонується розглянути та проаналізувати різні економічні моделі, які б можливо було використати в Україні, а саме:

- американську модель ринкової економіки;

- російський варіант перехідної економіки;

- китайський варіант тощо.

Дана тема є актуальною на сучасному етапі, бо економіка України внаслідок неефективного менеджменту та недостатнього усвідомлення стратегічної мети розвитку економіки продовжує знаходитися в умовах системної кризи, яка підсилюється зростаючою енергетичною кризою. Характерним для країн СНГ є хронічне відставання від середньо - світового розвитку.

1. Загальні положення про основні економічні моделі

Ситуація, в якій опинилася Україна, зобов'язує розробляти теорію економіки перехідних суспільств.

Суть перехідного періоду полягає в здійсненні трансформаційного процесу, в зміні моделі економіки.

Україна ще не має власної економічної моделі. Тому не відкладним є формування усіх її атрибутів, до яких належить валюта, банківська, фінансова, податкова, бюджетна і цінова система.

Питання про те, якою буде модель економіки, - це питання політичного і соціального вибору. Це питання знаходиться на перехресті того, чого ми прагнемо, і того, що ми можемо.

Україна відійшла від централізовано-планової економіки, але до системи стратегічного (корпоративного) планування не прийшла. Відсутність економічної стратегії згубна для економічного розвитку, особливо в умовах трансформаційного процесу, коли зміна моделі економіки є практичним завданням.

Модель економіки характеризується співвідношеннями форми власності і заснованих на них секторів економіки або устроїв господарювання; ринкових механізмів і державного регулювання („плану і ринку"); централізму і децентралізму в управлінні економікою; конкуренції і монополізму; лібералізованості і соціальної орієнтованості економіки [86].

Реальний перехід в Україні здійснюється не від адміністративно-командної економіки до ринкової, а від змішаної економіки, що функціонувала на директивно-планових засадах, до змішаної економіки, що заснована на ринкових принципах. По суті, в нашій країні не існувало власної економічної системи. Це була підсистема єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, сформована для його обслуговування. В ній не було багатьох елементів, властивих самостійній економічній системі. В Україні вироблялося лише 20 % кінцевого продукту. Тому тут перехідний процес передбачає зміни в економічній структурі, пов'язані не тільки з ринковою переорієнтацією, а зі створенням власної економічної системи.

Отже, сутність перехідного процесу в Україні полягає в переході від підсистеми, сформованої для обслуговування єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, який функціонував на директивно-планових засадах, до цілісної економічної системи, що функціонує на ринкових принципах.

Розрізняють три моделі ринку. Найбільш розвиненою в ринковому відношенні економікою вважається економіка США. Вона виділяється в окрему модель ринкової економіки, в якій підприємства мають найвищий ступінь самостійності в організації і здійсненні підприємницьких функцій, а роль держави полягає у створенні умов, за яких фізичні та юридичні особи займаються плануванням, організацією, виробництвом та наданням послуг ринкового характеру. Потреби населення в послугах неринкового характеру уряд задовольняє за рахунок бюджету.

Другою моделлю ринкової економіки, яка поширена в країнах Європи, є соціально-ринкова. Головними її особливостями є: підвищена роль держави через володіння часткою підприємств, надання субсидій окремим виробництвам; розвинена система різноманітних програм соціального забезпечення населення; участь представників працівників фірм у роботі рад директорів компанії;

Третя модель ринкової економіки - державно-керована - властива країнам Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Японії. Вона відрізняється найбільш тісною взаємодією держави і підприємницьких структур [6].

Як приклад розглянемо особливості функціонування американської моделі ринкової економіки як провідної економіки капіталістичного світу.

Відомо, що для розвинутих країн характерними були і є періодичні спади виробництва, які потім долалися таким чином, що в наступному періоді забезпечувалося навіть прискорене зростання. Цю тезу проаналізуємо графіком динаміки ВВП США на рисунку1.1, а. Середню лінію на графіку можна вважати довгостроковою траєкторією зростання. Вихід на таку траєкторію і повинен бути стратегічною метою будь-якої економіки. Аналіз статистичних даних показує, що середньорічні темпи приросту ВВП в розвинутих країнах за період з 1960 р. по 2004 р. становили 3,2 % (в тому числі в США -3,0 %). За період з 1985 р. по 2004 р. середньосвітові темпи приросту реального ВВП становили 3,5 %, в тому числі в розвинутих капіталістичних країнах - 2,9 % (уповільнення зростання показала Японія внаслідок значних структурних перетворень та ФРН внаслідок поглинання нею Німецької Демократичної Республіки), в нових індустріальних країнах Азії - 6,3 % і в США - 3,4 %.

Враховуючи довготривалі світові тенденції, можна припустити, що досягнення траєкторії довготривалого економічного зростання, яка забезпечує 3 % щорічний приріст реального ВВП, може стати стратегічною метою і української економіки.

На теренах Східної Європи та колишнього Радянського Союзу впродовж останніх 15-25 років здійснюється широкомасштабний економічний експеримент, який полягає в переході від соціалістичної до капіталістичної системи господарювання. В окремих країнах, таких як Польща, Угорщина, Китай, трансформаційні процеси почалися в кінці 1970-х і на початку 1980-х років, в Східній Німеччині - з 1989 р., а в колишніх країнах СРСР - з 1991 р.

В результаті виникають різні моделі перехідної економіки.

Перехідною економікою можна вважати економіку, яка:

- діє в період між докризовим роком і роком виходу ключових параметрів економічного розвитку (ВВП, обсягів виробництва, рівня оплати праці, продуктивності тощо) на траєкторію довгострокового зростання;

Рис. 1.1 - Динаміка ВВП США (а) і Польщі (б). Штрихові лінії відповідають 3%-му середньорічному темпу зростання ВВП

- знаходиться в процесі економічної трансформації, тобто переходу від одного стану соціально-економічної системи до якісно іншого стану. Вона має ряд специфічних характеристик, що відрізняє її від економіки, яка знаходиться у відносно стаціонарному стані і розвивається на власній основі, шляхом вдосконалення і змін характерних для неї інститутів, зв'язків і відносин.

Розвиток перехідної економіки відбувається шляхом виникнення на етапі переходу нових інститутів, зв'язків і відносин, відповідних соціально-економічному устрою, який народжується. В результаті виникають нові макро- і мікроекономічні закономірності та тенденції, соціальні і політичні зміни, нові задачі економічної політики. Слід відзначити, що деякі подібні закономірності та тенденції в окремі періоди можуть спостерігатися і в рамках відносно стаціонарного розвитку, наприклад, після великих війн та інших суспільних потрясінь (прискорена інфляція і гіперінфляція, необхідність структурної перебудови промисловості тощо). В таких випадках можна говорити про квазіперехідну економіку.

Стан перехідної економіки депресивного типу виникає, якщо тривалість часу від падіння до повернення на докризовий рівень (вихід на траєкторію довгострокового зростання) достатньо велика і, до того ж, якщо докорінно змінюється природа економічної системи.

Розрізняють п'ять типів перехідної економіки:

1) з поглинанням капіталістичною високорозвиненою економікою (ФРН) відносно відсталої адміністративно-командної економіки (НДР). На вирішення задачі по адаптації невеликої НДР до ФРН протягом десяти років витрачений приблизно 1 трлн. дол., а на початку на ці цілі виділялося по 120-150 млрд. дол. щорічно [4]. Крім того, слід відзначити, що якщо впродовж 10 років до об'єднання Німеччини в одну державу середньорічні темпи зростання реального ВВП ФРН становили 3,1 %, то в наступні 12 років - лише 1,8 %;

2) керована державою перехідна економіка з високими сталими темпами економічного зростання (Китай);

3) з короткостроковим падінням виробництва (3-5 років) та тривалістю досягнення докризового рівня (5-8 років), які не супроводжуються незворотними якісними змінами в технологічній, кваліфікаційній та організаційно-економічній базі (Польща, Чехія, Угорщина, Естонія тощо). Для ілюстрації такого варіанта перехідної економіки на рисунку 1.1, б представлена динаміка ВВП Польщі за період з 1980 р. по 2003 p.;

1) перехідна економіка глибоко депресивного типу з тривалістю падіння 7-9 років та досягненням докризового рівня строком 17-22 роки, що супроводжується незворотними якісними змінами в технологічній, кваліфікаційній та організаційно-економічній базі (Україна, Киргизія, Грузія тощо);

2) перехідна економіка глибоко депресивного типу (подібно попередньому) з відносно помірними темпами внутрішнього зростання та з щедрим бюджетним фінансуванням освіти, науки, охорони здоров'я і оборони за рахунок нафто- та газодоларів від експорту та намаганнями формувати „другу економіку" в інших країнах шляхом зовнішнього інвестування щедрої виручки від експорту паливно-енергетичних ресурсів (Росія).

Динаміка реального ВВП для України і Росії за період 1990-2006 pp. зображена на рисунку 1.2. 1990-ті роки були десятиріччям економічного переходу, зниження обсягів виробництва, високого рівня безробіття і значної бідності як в Росії, так і в Україні. Коли в 1989 р. впав берлінський мур, серед західних економістів були поширені оптимістичні погляди на економічне майбутнє країн Східної Європи та колишнього СРСР. В той час більшість американських та західноєвропейських економістів вважали, що ліквідація адміністративно-командної системи вивільнить потенціал до швидкого зростання. Ці очікування ґрунтувались на простому погляді, що економічне виробництво відбувається тоді, коли фінансовий капітал, робоча сила та людський капітал об'єднуються на робочому місці. Оскільки багато хто із західних економістів вважав (і продовжує вважати), що цінові сигнали неврегульованого ринку є найефективнішим способом координації економічної активності, вони дійшли висновку, що як тільки Східна Європа та колишній СРСР перейдуть до ринкової економіки, відбудуться зміни на краще. Якби це дійсно сталося, історія пішла б іншим шляхом. Протягом 1990-х років багато хто на Заході був шокований фактичним зниженням всіх економічних показників, в тому числі рівня життя на пострадянському просторі, яке відбулося [93].

Далі, крім американського варіанта ринкової економіки, розглянемо досвід ринкових перетворень в Китаї і Російській Федерації.

Рис. 2.2 - Динаміка ВВП України (Ь0и) та Росії (b0r), b0с - траєкторії довгострокового економічного зростання (3 %), bof- докризовий рівень

2. Американська модель ринкової економіки

2.1 Загальні положення про те, як працює американська економіка

В межах кожної економічної системи підприємці і менеджери організовують природні і трудові ресурси та технічні засоби з метою виробництва і розподілу товарів і послуг. Однак те, яким чином організовуються і використовуються зазначені різнорідні елементи, і є відображенням політичних ідеалів і культури відповідної країни.

США нерідко характеризуються як країна з „капіталістичною" економікою. Цей термін згідно з вченням Карла Маркса використовувався для визначення системи, у якій найважливіші економічні рішення приймаються невеликою групою людей, що контролює величезні обсяги коштів, або капіталу. Згідно з марксистською концепцією в умовах капіталістичної економіки влада зосереджена в руках багатих представників ділових кіл, основна мета яких полягає у максимальному збільшенні прибутку, а у соціалістичній же економіці держава повинна мати більш широкі владні повноваження й, у першу чергу, прагнути реалізувати політичні цілі, а не гнатися за прибутком [88].

2.2 Економічний розвиток та олігархи

Швидкий економічний розвиток, що почався після Громадянської війни (1861-1865 pp.) заклав основу сучасної промислової економіки США. Вибух нових відкриттів і винаходів призвів до настільки глибоких змін, що їхні результати іноді називали „другою промисловою революцією". На заході штат Пенсільванія була знайдена нафта. Була винайдена друкарська машинка, почали використовуватися морозильні залізничні вагони і були відкриті телефон, фонограф і електричне світло. І, нарешті, на початку XX ст. автомобіль прийшов на зміну кареті, а люди почали літати на літаках.

Паралельно з цими досягненнями розвивалася промислова інфраструктура країни. В Аппалачах від Пенсільванії і далі на південь до Кентуккі були знайдені багаті родовища вугілля. У районі озера Верхнє на півночі Середнього Заходу почали роботу великі залізорудні шахти. Там, де вдалося з'єднати ці два найважливіші сировинні продукти, процвітали сталеливарні заводи. Слідом за великими мідними і срібними шахтами відкрилися свинцеві шахти і цементні заводи.

В міру зростання промисловості розвивалися методи масового виробництва. Наприкінці XIX ст., ретельно вивчивши функції різних робітників і запропонувавши потім нові більш ефективні способи праці, Фредерік У. Тейлор став піонером в сфері наукових методів управління. Масове виробництво надихнуло Генрі Форда застосувати в 1913 р. конвеєрну лінію, на якій кожен робітник виконував одне просте завдання по збиранню автомобіля. Обравши далекоглядну політику, Форд запропонував своїм робітникам щедру зарплату - п'ять доларів у день, що дозволило їм купувати вироблені ними автомобілі (які коштували тоді 240 дол.) і тим самим забезпечило розширення виробництва.

Друга половина XIX ст. стала епохою олігархів. Багато американців ідеалізували цих бізнесменів, що створили величезні фінансові імперії, їх успіх часто залежав від уміння усвідомити довгостроковий потенціал нового виду послуги або продукту, як це вдалося Джону Д. Рокфеллеру з нафтою. Це були жорсткі суперники, що цілеспрямовано прагнули до фінансового успіху і влади. Крім Рокфеллера і Форда, серед інших гіганттів були Джей Гулд, що нажив капітал на залізницях, фінансист Джон Морган і сталеливарний олігарх Ендрю Карнегі. Деякі олігархи відповідно до ділових стандартів того дня були чесними людьми, інші -навпаки, для досягнення багатства і влади використовували насильство, хабарі й обман. Так чи інакше інтереси бізнесу стали значною мірою впливати на уряд.

Мабуть, найбільш яскравий підприємець Морган з великим розмахом проводив свої операції як в особистому, так і в діловому житті. Він і його компаньйони грали на гроші, плавали на яхтах, давали пишні банкети, будували палаци і скуповували скарби європейського мистецтва. На відміну від нього люди, подібні до Рокфеллера і Форда, виявляли пуританські якості. Вони залишилися вірні цінностям маленького містечка і дотримувалися відповідного способу життя. Будучи добропорядними парафіянами, вони мали почуття відповідальності за інших. Вони вірили, що успіху можна домогтися завдяки особистій чесноті, і проповідували працю й ощадливість. Пізніше їхні спадкоємці заснували найбільші благодійні фонди Америки.

Якщо інтелектуали вищого суспільства Європи в цілому ставилися зневажливо до торгівлі, живучи в суспільстві з більш рухливою класовою структурою, більшість американців з ентузіазмом сприйняли ідею збагачення. Вони насолоджувалися пов'язаним з діловим підприємством ризиком і хвилюванням, а також більш високим рівнем життя і потенційними нагородами у вигляді влади і пошани, принесеними діловим успіхом.

Однак у міру дозрівання американської економіки в XX ст. образ ділового магната (олігарха), що шпурляється грішми, втратив свою привабливість як американський ідеал. Радикальні зміни відбулися з виникненням корпорацій спочатку в залізничній галузі, а потім і повсюдно. На зміну баронам-підприємцям прийшли технократи, що стали на чолі корпорацій, і високооплачувані менеджери [89].

Технологічна революція 80-90-х pp. в XX ст. породила нову ділову культуру, схожу з епохою олігархів. Голова компанії „Майкрософт" Білл Гейтс нажив величезні статки на розробці і продажу програмного забезпечення. Гейтс створив настільки прибуткову імперію, що в кінці 1990-х років відділ по боротьбі з монопольною діяльністю Міністерства юстиції США подав на його компанію в суд, звинувачуючи її в залякуванні конкурентів і створенні монополії. Але Гейтс також є творцем одного з найкрупніших благодійних фондів. Більшість ділових лідерів Америки ведуть менш примітне життя порівняно з Гейтсом. Вони керують діяльністю корпорацій і одночасно є членами рад директорів благодійних товариств і навчальних закладів. їм не байдужі становище національної економіки і взаємовідносини Америки з іншими країнами і вони певним чином можуть впливати на уряд, але вони його не контролюють як це здавалося деяким олігархам кінця XIX ст. [88].

В сьогоднішніх умовах вказані уявлення застаріли. Навіть якщо капіталізм у його чистому вигляді коли-небудь і існував, він давно зник, а держава в СІНА і цілому ряді інших країн регулює національну економіку з метою обмеження концентрації влади і рішення багатьох соціальних проблем, пов'язаних із пануванням приватних комерційних інтересів. У результаті американську економіку варто віднести до економічної системи „змішаного" типу, у якій держава відіграє важливу роль поряд із приватним підприємництвом [88].

2.3 Структурні аспекти розвитку американської економіки

За тривалий період часу підвищення ефективності американської економіки визначається прогресивними структурними змінами.

Спеціалісти виділяють три етапи структурних перетворень, які відрізняються інтенсивністю та глибиною впливу на відтворювальний процес (див. рисунок 1.1). Перший етап завершився в 1905 р., коли частка американських сільськогосподарських робітників вперше стала менше частки зайнятих в промисловості.

Для другого етапу був властивий розвиток переважно базових галузей промисловості - гірничорудної, металургійної, металообробної, хімічної, текстильної, автомобілебудування тощо. Починаючи з 1929 р. частка старих галузей постійно знижувалася, особливо це стосувалося текстильної промисловості, яка в XIX ст. відігравала головну роль в промисловому виробництві і зовнішній торгівлі. Відносно найбільш високі темпи зростання були характерними для таких галузей, як електроенергетика, хімія, транспортне машинобудування, приладобудування.

Цей етап завершився в 1955 р., коли кількість зайнятих в промисловості США вперше зрівнялася з кількістю зайнятих в сфері інформації - в освіті, в засобах інформації, видавничій сфері, програмному забезпеченні, банках даних, консультаційних послугах тощо.

Для третього етапу характерним є випереджаючий розвиток наукоємних галузей (приладобудування, електроніки, робототехніки) та уповільнений розвиток, а то й закриття старих підприємств базових галузей промисловості. В третьому етапі економічного розвитку можна виділити два періоди. Перший включає поряд з інтенсивним розвитком наукоємних галузей досить сталу тенденцію технічного переоснащення базових галузей на новій технологічній базі. Його можна назвати періодом „реіндустріалізації". Другий період третього етапу починається приблизно з 1985 p., коли капітальні вкладення в наукоємні галузі промисловості перевищили рівень інвестицій в ненаукоємні галузі. Цей період (сучасний) можна назвати періодом „деіндустріалізації", а суспільство, яке його забезпечує, - інформаційним.

Нижче наведені розрахунки щорічних приростів реального ВНП і промислового виробництва для вказаних вище етапів та періодів розвитку економіки США (таблиця 2.1).

Таблиця 2.1 - Щорічні середні прирости реального ВНП та промислового виробництва в США за періодами, млрд. дол.

Як видно з таблиці, зростання реального ВНП та обсягів промислової продукції США прискорюється з кожним наступним етапом. На рисунку 1.1 а вказана теза ілюструється різними нахилами ліній тренду. Такий розвиток відбувається циклічно шляхом переборення чисельних економічних криз [90].

В умовах американської економіки класична індустріальна корпорація впродовж багатьох десятиріч змінювала звичні форми і вдосконалювала свою внутрішню структуру. Тільки в другій половині XX ст. можна виділити три чітко відмінні періоди [92].

Перший з них західними дослідниками звичайно характеризується термінами „постфордизм" або „етап гнучкої спеціалізації", відходом від настанови на масове виробництво. Найважливішою передумовою для таких зрушень став науково-технічний прогрес 1950-1960-х років, який проявився в розповсюдженні нових технологій, що сприяли децентралізації та фрагментації виробництва і потребували підвищення кваліфікації працівників, зростання їх самостійності.

Другий етап припав на 1970 і початок 1980 рр. і відзначався, перш за все, формуванням децентралізованих і деієрархізованих систем управління, що створювало умови для передачі права на прийняття рішень на максимально низький рівень, що відповідало творчому потенціалу працівників, який значно зріс.

Третій етап (1980 - перша половина 1990 pp.) фактично завершує історію класичної індустріальної корпорації. На цій стадії вона перетворюється в специфічну соціальну спільність, що різко змінює її внутрішню структуру.

Еволюція індустріальної корпорації як приватної комерційної організації дозволяла їй впродовж багатьох десятиріч підтримувати свою конкурентоспроможність і бути рушійною силою провідних розвинутих економік. Так, експансія більш сучасних її форм забезпечила зміну структури суспільного виробництва.

Виділилася значна група галузей з дуже великою залежністю виробничих результатів від затрат на НДКР - так звані наукоємні галузі (фармацевтична, аерокосмічна, електронна, інформаційні і комп'ютерні послуги тощо). Важливу роль в США відіграє сфера послуг, яка не має аналогів в розвинутих країнах. Тут працює 75 % усіх зайнятих, створюється більше 70 % ВВП, сконцентрована більша частина всіх кадрів високої кваліфікації (85 %). На початку XXI ст. майже 90 % всіх доходів створювалося в корпоративному секторі, тобто в акціонерних товариствах. Головною категорією акціонерної власності є „інвестиційна", коли компанії в основному належать зовнішнім інвесторам. В цих компаніях, де власність „розмита" серед великої кількості сторонніх акціонерів, контрольний пакет акцій одного власника сьогодні рідко перевищує 5 %. Самі корпорації стають більш демократичними: в 1900 р. в США більше половини їх керівників були вихідцями з вищих прошарків суспільства, а в 1976 р. - лише 5,5%. Постійно зростає інтелектуальний потенціал працівників. Так, в 1998 р. 60 % вищих менеджерів 500 найбільших американських компаній мали докторський ступінь (половина з них - в економічних і юридичних науках).

Аналізуючи існуючі тенденції економічного розвитку, слід мати на увазі, що технологічний прогрес значно підірвав позиції традиційних крупних індустріальних гігантів. Так, в 1970-ті pp. 500 найбільших корпорацій забезпечували 20 % ВНП США, а сьогодні - не більше 10 %; в 1996 р. половина американського експорту припадала на фірми з чисельністю зайнятих менше 19 осіб, а на структури з 500 і більше працівників - тільки 7 %. Крім того, в останній час мало місце різке здешевлення технологічних досягнень. Наприклад, в 1999 р. в США середня роздрібна ціна нового персонального комп'ютера впала нижче 1000 дол., затрати на копіювання інформації протягом 1990-х pp. скоротилися майже в 900 разів, а частка американців, які підключилися до Internet, зросла за 1996-2000 pp. в 5 разів. Це призвело до того, що все більше кваліфікованих спеціалістів знаходить застосування своїм здібностям в невеликих компаніях, які відрізняються високим ступенем свободи співробітників і не завжди чітко орієнтовані на економічну ефективність в традиційному розумінні. Це так звані „креативні корпорації" [91]. В 2000 р. в США 65 % працівників інтелектуальної сфери працювали переважно в дрібних структурах, причому чисельність зайнятих індивідуально або у власних фірмах перевищує сьогодні 30 млн. осіб.

В Америці більшість товарів і послуг виробляються приватними підприємствами, а на особисте споживання припадає дві третини всього національного виробництва (інша третина товарів і послуг придбавається державою і підприємствами). Роль споживача дійсно настільки висока, що національна економіка нерідко характеризується як „споживча".

На думку американців, якщо не обмежувати сили ринку, ціни на товари і послуги визначають попит та пропозиція. У свою чергу, ціни підказують діловим людям, що саме варто робити: коли попит на певний товар перевищує поточний обсяг його виробництва, ціна на такий товар зростає. Цей факт привертає увагу існуючих і нових компаній, що, передбачаючи прибуток, розширюють виробництво такого товару. З другого боку, якщо попит на певний товар знижується, ціна на нього падає, у результаті чого менш конкурентоспроможні компанії або закриваються, або переорієнтовують виробництво на випуск іншої продукції. Така система одержала назву ринкової економіки.

Американці завжди вважали, що ряд послуг держава виробляє краще, ніж приватний сектор. Наприклад, у США держава відповідає, в першу чергу, за відправлення правосуддя, освіти (хоча існує багато приватних шкіл і центрів підготовки), шляхів, соціальну статистичну звітність і національну оборону. Крім того, нерідко виникає потреба державного втручання в економіку з метою коректування положення справ у тих випадках, коли цінове ринкове регулювання не спрацьовує. Наприклад, держава регулює „природні монополії" і звертається до антитрастового законодавства з метою встановлення контролю над діловими конгломератами або їхнього роздрібнення в тих випадках, коли вони стають досить могутніми для протистояння ринковим силам. Держава також займається питаннями, що не підпадають під дію ринкових сил: вона виплачує соціальні допомоги і допомогу у зв'язку з безробіттям людям, не здатним забезпечити своє існування в результаті особистих проблем або втрати роботи внаслідок несприятливої економічної кон'юнктури, покриває значну частину витрат на медичне обслуговування старих і бідних, регулює діяльність приватних підприємств з метою обмеження забруднення повітряного і водного середовища, надає пільгові кредити людям, що втратили майно у результаті стихійних лих і т. ін.; вона також відіграла головну роль в освоєнні космосу - цей вид діяльності занадто дорогий для будь-якого приватного підприємства.

Найважливіша роль федеральної влади полягає в тому, що вона контролює загальні темпи економічної діяльності, намагаючись забезпечити безперервне зростання економіки, високий рівень зайнятості і стабільні ціни. Змінюючи обсяги державних витрат та ставки оподаткування (податково-бюджетна політика) або управляючи грошовою масою і контролюючи використання кредитів (кредитно-грошова політика), вони можуть уповільнювати або прискорювати темпи економічного зростання і одночасно впливати на рівні цін та зайнятості.

2.4 Політика уряду США в сільськогосподарській галузі

Сільське господарство США і пов'язані з ним галузі промисловості створюють більшу частину ВНП США, ніж будь-яка інша сфера діяльності. Сьогодні в агропромисловому комплексі США працюють більше 23 млн. осіб, що становить приблизно 18 % загальної кількості зайнятих, а обсяг його валової продукції становить приблизно 14 % всього валового продукту країни. Для порівняння: частка обробної промисловості (без харчової) - всього 11,2 % [95]. АПК включає три основні сфери. Перша - виробництво засобів виробництва - займає відокремлену позицію, оскільки це суто промислова сфера. її частка в продукції АПК займає проміжне місце між другою сферою - власне сільським господарством - і третьою - переробкою сільгосппродукції. Вартість валового продукту, виробленого власне в сільськогосподарській сфері, практично не перевищує 7 %. На фермах працюють 1,7-1,9 млн. фермерів та членів їх сімей, а також приблизно 900 тис. найманих працівників. Найбільш важливу роль відіграє сфера переробки, зберігання, транспортування і реалізації сільгосппродукції, в якій виробляється більше 60 % валового продукту АПК. В ній зайнято приблизно 12,7 % загальної кількості зайнятих в країні.

Позитивний результат функціонування аграрного сектору США пояснюється оптимальним поєднанням трьох його складових сфер. Так, практично збиткова сільськогосподарська сировина, отримана в другій сфері, в процесі її переробки в третій сфері і реалізації споживачу набуває високих споживчих якостей і вищу вартість. Це дозволяє отримати значний дохід від галузі в цілому. Держава лише перерозподіляє доходи, отримуючи можливість субсидувати сільськогосподарське виробництво.

Виходячи з теорії, що перевиробництво є основною причиною зниження цін на продукцію сільського господарства, уряд заохочує фермерів обмежувати кількість розораної землі. Цей підхід був введений з прийняттям в 1933 р. Закону про регулювання сільськогосподарського виробництва, одного з основних законодавчих актів нового курсу, який передбачав спеціальні субсидії фермерам, які погодилися законсервувати частину своїх земель.

Певні основні товари підлягають практиці забезпечення стабільних цін за допомогою державних субсидій. Розглянемо приклад функціонування подібної системи: Конгрес встановлює ціну, скажімо, 2,55 дол. за бушель кукурудзи (один бушель - 35,2 літри), щоб відобразити очікувану вартість врожаю. Виробники кукурудзи, які дали згоду на обмеження посівів, можуть позичити 2,55 дол. під кожний бушель зерна, зданого ними державі. Вони фактично віддають під заставу свій врожай уряду за надану ним позику. Якщо кукурудза підніметься в ціні вище 2,55 дол., фермери можуть зажадати свій врожай назад, продати його на вільному ринку і повернути позику. Гроші, виручені понад суми позики, ідуть фермерам. Якщо ціни на кукурудзу стають меншими 2,55 дол., фермери можуть відмовитися від зобов'язань по сплаті отриманої позики, що не тягне за собою ніяких штрафних санкцій. Уряд лише переводить врожай кукурудзи в свою власність і або закладає його на зберігання, або продає із збитками. Верхніх меж на суми субсидій, які виплачуються для стабілізації цін, не існує.

Ще більш важливу роль, ніж стабілізуючі ціни позики, відіграють компенсаційні виплати, які є формою прямого вкладу в підвищення доходів фермерів. Конгрес встановлює „планові ціни" на різні культури. Знову ж для отримання пільг фермери повинні вилучити частину своїх земель із землекористування. Якщо ринкова ціна, отримана фермерами за врожай, виявиться нижче планової, різницю компенсує уряд. Суми компенсаційних виплат обмежуються 50000 дол. на рік. Політика забезпечення рівня цін і компенсаційних виплат розповсюджується лише на такі основні товари, як зернові, м'ясо-молочні продукти і бавовна.

Сільське господарство Сполучених Штатів являє собою великий бізнес. Виник навіть спеціальний термін - „агробізнес". Під цим терміном розуміють весь агропромисловий комплекс від окремого фермера до мультинаціонального концерна-виробника хімікатів. Агробізнес включає фермерські кооперативи, сільські банки, перевізників сільськогосподарської продукції, торгівців споживчими товарами, виробників сільськогосподарського обладнання, харчопереробну промисловість, мережу продовольчих магазинів і багато інших підприємств.

Фактично американське сільське господарство перетворилося в агропромисловість - цей термін відображає масштабний, корпоративний характер багатьох сільськогосподарських підприємств в сучасній економіці США. В агропромисловість входять різні фермерські компанії і структури - від маленьких сімейних компаній до величезних конгломератів або міжнародних компаній, які володіють великими ділянками землі або виробляють продукти і матеріали, що використовуються фермерами.

Поява в кінці XX ст. агропромисловості означала одночасне зменшення кількості ферм і збільшення їх розмірів. В 1940 р. існувало 6 млн. ферм із середньою площею 67 га. В кінці 1990-х pp. існували лише приблизно 2,2 млн. ферм із середньою площею 190 га. Приблизно в цей же період впала зайнятість в сільському господарстві - від 12,5 млн. в 1930 р. до 1,2 млн. осіб в 1990-х pp., при тому, що загальна чисельність населення збільшилася більше ніж вдвічі. В 1900 р. фермери становили половину всієї робочої сили, а в кінці минулого століття на фермах працювало лише 2 % [94].

Протягом багатьох років після Великої депресії 1930-х pp. періоди спаду, які характеризувалися повільними темпами економічного зростання і високим безробіттям, вважалися найбільш серйозною загрозою для економіки. Коли вірогідність настання чергового спаду ставала більш реальною, держава намагалася зміцнити економіку шляхом значного збільшення власних витрат або скорочення податків, з тим, щоб стимулювати більш високий рівень витрат споживачами, а також шляхом швидкого нарощування грошової маси. У 1970-ті pp., значне зростання цін, особливо на енергоносії, викликало серйозні побоювання інфляції, тобто підвищення загального рівня цін. В результаті державна влада переключилася з боротьби з економічним спадом на зусилля по контролю за інфляцією шляхом скорочення витрат, підтримання рівня оподаткування та стримування зростання грошової маси [88].

2.5 Американський досвід подолання „великої депресії"

Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою економічного циклу. З нею, з одного боку, пов'язані руйнівні сили: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, політична напруга, а з другого - криза виконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза - активною складовою частиною творчого процесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно є важливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки. Звідси випливає висновок про те, що антициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне переривання кризи не завжди обґрунтоване.

Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одного боку, вона є наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з другого -формою їх розв'язання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної системи.

Можливості застосування антициклічної політики неоднозначні в різних економічних системах і конкретних історичних умовах. Зрозуміло, що уразливість економічної політики України та інших країн колишнього СРСР і східноєвропейських країн ґрунтувалася на тому, що багато років в її структурі не було елементів антициклічного регулювання, запропонованих ще Д. Кейнсом в 30-ті роки XX ст.

На рисунку 2.1 зображена динаміка ВВП, капітальних інвестицій і реальної заробітної плати в США від початку падіння економіки (1929 р.) до її відновлення (1937 p.). Як видно з рисунка 2.1, під час кризи найменше падіння характерне для такого показника як реальна заробітна плата. Про це свідчать такі дані: в 1933 р., в період найнижчого рівня кризи, при падінні ВВП на 30,7 % реальна заробітна плата знизилася лише на 15,3 %.

Розрахунки показали, що в 1933 р. порівняно з 1929 р. валові приватні внутрішні інвестиції в економіку США зменшилися в 4 рази, а валовий приватний внутрішній продукт зменшився всього в 1,45 рази (або співвідношення 4/1,45 = 2,76 разу). Таким чином, під час кризи 1929-1933 pp. інвестиції зменшувались швидше, ніж падали обсяги ВВП.

Рис. 2.1 - Динаміка реальної заробітної плати, ВВП та капітальних інвестицій в США

В процесі відновлення економіки в 1937 р. інвестиції становили 69 % від їх рівня в 1929 р., а ВВП досяг 102,9 % рівня цього року. Таким чином, слід констатувати сприятливу роль кризи, яка проявилася в підвищенні використання внутрішніх резервів, що стало причиною зменшення потреб в додаткових інвестиціях на одиницю приросту ВВП. За 1934-1937 pp. 1 дол. додаткових інвестицій створював 3,7-6,5 дол. приросту ВВП. Інакше кажучи, в період відновлення економіки мультиплікатор порівняно зі звичним рівнем для умов стабільного зростання 2,0 підвищився в 1,98-3,25 рази (в середньому в 2,8 рази).

Аналогічне явище спостерігалося в період Другої світової війни - мультиплікатор інвестицій за 1941-1944 pp. знаходився в межах 5,32-8,3 і вище. Так, інвестиції в 1944 р. знизилися порівняно з 1940 р. з 11128 млрд. до 7008 млрд. дол., або в 1,59 рази, а ВВП зріс з 112679 млрд. дол. до 159188 млрд. дол., або в 1,41 рази.

У 1930-ті pp., коли Сполучені Штати виходили з Великої депресії, уряд почав використовувати податково-бюджетну політику не тільки для забезпечення власних потреб або проведення визначеної соціальної політики, але й в інтересах загального економічного зростання і стабільності. Розроблювані стратегій знаходилися під впливом Джона Мейнарда Кейнса, англійського економіста, що стверджував у своїй праці „Загальна теорія зайнятості, прибутку і грошей" (1936 p.), що масове безробіття його часу було викликане недостатнім попитом на товари і послуги. За Кейнсом, люди не мали достатніх доходів для купівлі усього, що могла виробити економіка, тому ціни падали, компанії зазнавали збитків або банкрутіли. Без втручання уряду, зазначав Кейнс, це могло стати порочним колом. В міру банкрутства компаній, продовжував він, кількість безробітних збільшується, приводячи до подальшого зменшення доходів населення і збільшення кількості компаній, що тонуть у цій небезпечній воронці. Кейнс стверджував, що держава здатна зупинити спад шляхом збільшення власних витрат або зниження податків. В обох випадках доходи зростуть, люди будуть витрачати більше грошей і економіка знову почне розвиватися. Якщо держава змушена піти заради цього на утворення дефіциту бюджету, нехай це станеться, зазначав Кейнс. На його думку, альтернатива цьому - економічний спад, що поглиблюється, - становить значно більшу небезпеку.

У 1930-ті роки ідеї Кейнса були прийняті лише частково, однак різке збільшення державних військових витрат у період Другої світової війни, схоже, підтвердило його теорії. Коли витрати уряду підскочили, доходи людей зросли, фабрики знову запрацювали на повну потужність, і про тягар депресії стали забуватися. Після війни економіку продовжував підживлювати раніше стримуваний попит багатьох родин, що довгий час відкладали на майбутнє придбання житла і народження дітей.

До 1960-х років розробники стратегій, здавалося, стали прихильниками теорій Кейнса. Однак зараз, оглядаючись назад, більшість американців вважає, що тоді уряд зробив ряд помилок в сфері економічної політики, що, зрештою, призвели до перегляду податково-бюджетної політики. Зменшивши податки в 1964 р. для стимулювання економічного зростання і скорочення безробіття, президент Ліндон Б. Джонсон (1963-1969 pp.) і Конгрес почали реалізацію дорогих програм, пов'язаних із витратами усередині країни і покликаних полегшити тягар бідності. Джонсон також збільшив військові витрати, оплачуючи участь Америки у В'єтнамській війні. Ці масштабні державні програми в сполученні з великими споживчими витратами підвищували попит на товари і послуги до обсягів, що перевищували можливості економіки. Заробітна плата і ціни почали зростати. Незабаром зростання заробітної плати і цін стали нейтраллізувати один одного. Подібне збільшення всіх цін по спіралі називається інфляцією.

Кейнс стверджував, що під час таких періодів надмірного попиту уряд має зменшувати витрати або підвищувати податки для запобігання інфляції. Однак антиінфляційна податково-бюджетна політика часто виявляється політично невигідною через свою непопулярність, і уряд опирався переходові до неї. Потім на початку 1970-х pp. в країні почався різкий підйом світових цін на нафту і продукти харчування. Це поставило перед розробниками стратегії гостру дилему. Традиційна антиінфляційна стратегія полягала в обмеженні

попиту за допомогою урізування федеральних витрат або підвищення податків. Але це призвело б до відпливу доходів з економіки, що і без того страждала від підвищення цін на нафту. Результатом стало б різке підвищення безробіття. Якби розробники стратегії вирішили протидіяти втратам доходів, викликаних зростанням цін на нафту, їм би довелося збільшити витрати або зменшити податки. Оскільки жоден з цих методів не міг збільшити пропозицію нафти і продуктів харчування, підвищення попиту без зміни пропозиції призвело б лише до зростання цін.

Президент Джиммі Картер (1977-1981 pp.) намагався розв'язати дилему за допомогою двокомпонентної стратегії. Він направив податково-бюджетну політику на боротьбу з безробіттям, допускаючи роздування федерального дефіциту і створюючи програми збільшення зайнятості для згладжування циклічності економіки. Для боротьби з інфляцією він створив програму добровільного контролю над заробітками і цінами. Жоден з компонентів цієї стратегії не працював належним чином. До кінця 1970-х pp. країна страждала від високого рівня безробіття і високої інфляції.

Багато американців бачили в стагфляції свідчення практичної неспроможності теорії Кейнса, до того ж, інший фактор ще сильніше знизив здатність уряду використовувати податково-бюджетну політику для управління економікою. Тепер постійним елементом податково-бюджетної ситуації, схоже, став дефіцит бюджету.

На кінець 1990-х pp. розробники стратегії були менш схильні, ніж їхні попередники, використовувати податково-бюджетну політику для досягнення масштабних економічних цілей. Замість цього вони зосередилися на більш вузьких змінах політики в інтересах зміцнення окремих компонентів економіки. Президент Рейган і Джордж Буш (1989-1993 pp.) намагалися зменшити податки на доходи з капіталу, тобто підвищити добробут нації за рахунок збільшення цінності таких активів, як власність або акції. Вони зазначали, що такі зміни будуть стимулювати заощадження й інвестування. Демократи опиралися цьому, стверджуючи, що такі зміни принесуть колосальну вигоду багатим. Але, коли дефіцит бюджету зменшився, президент Клінтон (1993-2001 pp.) поступився у цьому питанні, і максимальна ставка податку на дохід з капіталу зменшилася в 1996 р. з 28 до 20%. Клінтон тим часом також намагався впливати на економіку, створюючи різні програми в галузі освіти і професійного навчання, спрямовані на створення висококваліфікованої, а отже, більш продуктивної і конкурентоспроможної робочої сили [96].

Незважаючи на різну економічну політику республіканської і демократичної адміністрацій, макроекономічні результати виявилися дуже схожими. При Рейгані зниження податків і наростаючий бюджетний дефіцит привели до приросту ВВП темпом 3,4%. При Клінтоні підвищення податків і профіцит дали середньорічний приріст 3,6 %. При обох президентах у 1980-1990-х pp. ставка відсотка знижувалася, а курс акцій на фондовій біржі зростав. У підсумку рішуча політика президентів, що діяли, не ухиляючись від головних проблем свого часу, стимулювання виникнення різних комплексів заходів, що виявилися найбільш придатними для забезпечення зростання. В одному випадку це означало зниження податків, в іншому - їх підвищення, іноді було більше регулювання, іноді -менше.

2.6 Американський досвід податково-амортизаційного регулювання економічних процесів

Кожній фазі економічного циклу: кризі, депресії, пожвавленню та підйому відповідали певні коригуючи дії уряду США, вивчення яких, на наш погляд, може бути корисним для сучасної української економіки, що знаходиться в стані затяжної економічної кризи.

З початку 1960-х pp. уряд США вимушений був пристосувати податкову політику до нових умов і проблем. В 1963-1969 pp. відбувався процес розвитку нових галузей економіки і повного омолодження старих традиційних галузей промисловості. Більшість компаній знищували старі підприємства і на їх місці будували нові, з урахуванням вимог НТП. З боку держави були введені додаткові скидки з податків на нові інвестиції, знижені податки на прибуток корпорацій з 52 до 50 % в 1964 р. і 48 % в 1965 p., з середини 1966 р. поновлені пільги на прискорену амортизацію основного капіталу. В результаті в загальному обороті американських корпорацій в 1968 р. 40-50 % становили продукти, які взагалі не випускалися 10 років і на них припадало 70-75 % прибутків. Американська економіка потребувала заміни всього 14 % основних фондів.

З метою уникнення шкідливих наслідків перенапруження економіки в 1967 р. було вжито ряд коригуючих заходів: відмінено податкову знижку на капіталовкладення в нове обладнання та систему прискореного амортизаційного списання невиробничих споруд, підвищено ставку внесків у фонд соціального страхування з 8,8 до 9,6 %. В результаті вже в І кварталі 1967 р. затрати американських корпорацій на будівництво нових підприємств і купівлю обладнання помітно скоротилися.

Під час кризи 1970-1971 pp. було проведено чергову податкову реформу з метою пом'якшення можливих негативних наслідків скорочення капіталовкладень та пожвавлення інвестиційної діяльності. В період підйому 1972-1973 pp. прискореному зростанню капіталовкладень в США сприяло накопичення у приватних компаніях величезних амортизаційних фондів в результаті лібералізації правил амортизації основного капіталу і різних податкових пільг.

Особливістю інвестиційного процесу в період підйому 1976-1979 pp. була висока частка інвестицій на відновлення засобів виробництва. В результаті частка фізично та морально застарілих фондів в її виробничому апараті скоротилася з 16% на початку 1977 р. до 11 % в кінці 1978 р. В кінці 1970-х pp. (1978-1979 pp.) в США і Японії з'явилась теза про необхідність реіндустріалізації економіки, її технічне переоснащення на базі широкого впровадження найбільш сучасних і ефективних технологій, найновіших видів обладнання з метою подолати процес швидкого технічного (морального) старіння.

В другій половині 1980-х років нарощування випуску і використання найновішого обладнання стало невід'ємною рисою капіталістичної раціоналізації виробництва. Ефективне використання нових технологічних процесів в промисловості, ж і в системі послуг, пов'язано, перш за все, з широким використанням комп'ютерної техніки. Однак її впровадження потребувало подальшої перебудови виробничих процесів, детального врахування інтересів споживачів продукції, підвищення кваліфікації кадрів на всіх рівнях від робітника до менеджера.

Державне втручання в економіку стало набувати більш опосередкованого характеру, орієнтуючись на створення сприятливих умов для функціонування приватного бізнесу. З цією метою було проведено декілька податкових реформ, здійснено дерегулювання банківської сфери, відмінено багато правил, що регламентували діяльність компаній і кредитних закладів. Конкуренція, яка посилилася в цих умовах, примусила капіталістичні корпорації енергійно модернізувати не тільки технологічні процеси, але й системи руху економічної інформації і прийняття рішень. Загальним результатом стали підвищення гнучкості управлінських систем, їх більша орієнтованість на споживача і кінцевий результат (зростання збуту і прибутків).

Економічне зростання американської економіки за період 1983-2000 pp. - найбільш тривале з будь-коли досягнутих Америкою в мирний час - свідчить про те, що при адекватних діях уряду воно стимулює як розширення податкової бази, так і забезпечення прогресивних зрушень в структурі усієї економічної системи.

Значна роль у визначенні темпів американської економіки та її міжгалузевої структури належить широкому впровадженню в 1973-1976 pp. і особливо після 1981 р. ефективних систем прискореної амортизації. Загальна сума пільг, наданих державою приватному капіталу в США внаслідок використання прискорених методів амортизації, оцінюється за 10 років (1971-1980 pp.) приблизно в 40 млрд. дол. Уже в 1983 р. загальна сума пільг, які отримали приватні корпорації, становила 33,2 млрд. дол., а в 1984 р. - більше 50 млрд. дол.

Дуже важливим висновком є те, що податкова, амортизаційна і кредитна політика не є чимось застиглим, а залежать від економічної кон'юнктури. Крім того, слід відзначити, що в американській податковій політиці відсутні різкі зміни: податки зменшувалися з 52 % до 50 % і до 48 %, а потім, через кілька років, до 44 %.

В узагальненому вигляді заходи податково-амортизаційної політики уряду США та їх результативність подані в таблиці 2.2.

Аналіз американського досвіду показав, що будь-яка економічна криза є вибухом усіх протиріч процесу відтворення. Вона насильно вирівнює диспропорції, створюючи основу майбутнього економічного зростання. Матеріальною основою цих циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини - знарядь праці. Отже, виробництво засобів виробництва виконує в механізмі циклічності базову функцію, у процесі циклічних коливань вони відчувають найбільше навантаження. Циклічність, що викликана оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до спаду виробництва. Економіці внутрішньо притаманні властивості запобігання таким виробничим спадам.

Таблиця 2.2 - Заходи податкової, амортизаційної та кредитної політики уряду США спрямовані на вдосконалення економічної структури

2.7 Зміна макроекономічної моделі

Під час Великої депресії та одразу після неї класична ліберальна теорія значною мірою себе дискредитувала і втратила лідируючі позиції. Побоюючись повторення депресії США, інші провідні капіталістичні країни прийняли проект програм соціального забезпечення і погодилися на більш активну роль держави в регулюванні економіки. Втручання держави в економіку і соціальну сферу постійно розширювалося. Це проявилося в зростанні державних витрат (на кінець 1980-х років вони становили 34% від ВВП), кількості різноманітних держаних субсидій, соціальних програм, масштабів державного регламентування. Загальні підсумки провідних капіталістичних країн за 25 років, після закінчення Другої світової війни виявилися найкращими з тих, які їм будь-коли вдавалося досягти. З цієї причини час з 1950 по 1973 рр. часто називають „золотим віком" капіталізму.

З початку 1970-х pp. почався поступовий відхід від кейнсіанського регулюючого підходу, який був замінений новим варіантом класичного лібералізму.

З 1973 р. до початку 1990-х pp. для розвинутих капіталістичних країн характерні повільні темпи зростання та серйозна економічна і фінансова нестабільність. Уряд США з кінця 1970-х років почав здійснювати неоліберальну політику.

На рубежі 1980-х pp. США прийшли до суттєвого перегляду ролі і задач держави в економіці. Держава відмовилася від багатьох функцій, які знижують макроекономічну ефективність, - надмірних державних витрат, чисельних програм соціальної допомоги, невиправданого субсидування цілих галузей і окремих підприємств - і зробила ставку на підтримку приватного підприємництва, створення оптимальних умов для його функціонування.

Після декількох років повільного відновлення економіки внаслідок спаду 1990-1991 pp. американська економіка, починаючи з 1995 p., стала відносно швидко зростати. Щорічні темпи приросту реального ВВП перейшли межу 4 %. Темпи економічного розвитку за період з 1995 по 2000 рр. перевищували показники 1960-х pp. - найбільш сприятливого періоду, відзначеного в США. Це дозволило експертам зробити висновок про переваги неоліберальної перебудови [92].

Перехід до неоліберальної концепції макроекономіки пов'язаний із переконаннями багатьох економістів, що, починаючи з кінця XX ст., створена база для зникнення умов економічного циклу в його загальновизнаному вигляді.

Взагалі, як вважають Мартін Бейлі, Роберт Лоуренс та Кетрін Шоу, члени ради економічних консультантів при Президенті США, зростання є певною рисою економічного досвіду США в XX ст., але лише в довгостроковому аспекті. В середньо- і короткостроковому аспектах зайнятість і доходи часом різко відхилялися від зростаючого тренду. Економіка періодично піднімалася до свого часового піку, а потім відкочувалася назад до нижньої точки, від якої починався новий підйом. Хоча цей цикл був постійно властивим і націонаггьному господарству США, ряд спостерігачів вважають, що в 1990-х pp. економіка фундаментально змінилася і поняття традиційного ділового циклу застаріло.

Якщо виміряти вагу економічних коливань втратами виробництва в роки спадів, то 14 рецесій в 1900-1953 pp. обійшлися в середньому втроє дорожче, ніж наступні сім. Навіть якщо виключити Велику депресію 1930-х pp., то і тоді спади більш раннього періоду були в 1,5 рази важчими, ніж рецесії в 1954-1999 pp. Середній розмах циклічних коливань в останньому періоді був вдвоє меншим. Середня тривалість фаз підйому зросла з 2,5 до 5 років, а фаза спаду скоротилася з 17 до 11 місяців.

Серед причин послаблення циклу - зміни в характері економіки США. В минулому одним із найбільш нестійких компонентів ВВП були товарні запаси. Сьогодні фірми намагаються працювати із значно меншими товарними запасами, ніж раніше, і можуть краще пристосовувати їх до кон'юнктури, яка змінюється. Структура виробництва також змінилася в бік від секторів, більше схильних до коливань, до менш нестійких. Попит на послуги, який відрізняється відносно невеликою чутливістю до циклічних коливань, становить більше половини ВВП порівняно з 1/3 в 1950 р. Навпаки, на частку чутливої до циклу обробної промисловості припадає сьогодні менша частина сукупного виробництва і зайнятості, ніж в минулому. Зростаюча роль стабілізаційної політики - фіскальної і кредитно-грошової, - протидіючої дестабілізуючим впливам на економіку, також сприяла вирівнюванню ділового циклу.

3. Російський варіант перехідної економіки

3.1 Історичний підхід до модернізації російської економіки

Аналітичні дослідження, виконані в роботі [99], показали, що в 2001 р. відставання Росії за рівнем показника ВВП на душу населення становило від США - 65 років, Великої Британії - б7 років, Канади - 60 років, Швеції - 57 років, Франції - 50 років. Протягом двох століть дистанція за рівнем розвитку між Росією і найбільшими країнами континентальної Європи залишалася досить стабільною і становила приблизно два покоління (50-65 років). Почавши сучасне економічне зростання приблизно на два покоління пізніше, ніж воно почалося в Західній Європі, у 80-х pp. XIX ст. Росія зберігала сформовану дистанцію.

Вільям Естерлі в роботі [111] ввів в оборот такий термін, як „здатність національних інститутів забезпечувати сучасне економічне зростання". Застосувавши це визначення до реалій російського розвитку останніх півтора століть, можна сказати, що здатність російських соціально-економічних інститутів забезпечити економічне зростання була протягом усього цього періоду на середньосвітовому рівні. Якщо прийняти гіпотезу, що дистанція, що існувала протягом півтора століть, збережеться і далі, то через 50-65 років рівень життя, структура зайнятості, інфраструктура в Росії будуть приблизно такими ж, якими вони є сьогодні у Франції або Німеччині.

Екс-міністр РФ Е. Ясін [100] в історичному аспекті виділяє два шляхи розвитку Росії: 1) зверху і 2) знизу. Росія остаточного вибору свого варіанта розвитку ще не зробила. Перший варіант має немало прихильників.

Шлях перший - модернізація зверху - це шлях посиленого впливу державної влади на досягнення цілей модернізації. Це означає перерозподіл валового продукту на користь держави, концентрації в її руках ресурсів, необхідних для масових державних інвестицій в реконструкцію народного господарства, а також масштабне використання владного адміністративного або навіть репресивного ресурсу для спонукання людей до дій в цілях модернізації, заради „суспільного блага" в інтерпретації влади. Це повернення до мобілізаційної економіки, яка панувала в Росії більше 70 років і призвела її до краху. Це була друга масштабна спроба модернізації зверху в російській історії. Перша, здійснена Петром Великим, вважається канонічно успішною, яка дійсно привела країну в ряди сучасних держав, хоча вона і коштувала їй третини населення.

В умовах сучасної Росії перший шлях приречений на провал, який став би для неї дійсно трагедією. Історичний досвід показує, що модернізація зверху може бути успішною після тривалого періоду спокійної еволюції без втручання держави, причому видимий успіх іноді досягається на відносно коротких відрізках часу, що посилює її привабливість. А потрясіння, які вона викликає, звичайно виявляються настільки віддаленими, що їх з давно здійсненою та возвеличеною істориками модернізацією зверху вже ніхто і не пов'язує. Так, визнано, що Жовтнева революція в основному була обумовлена половинчастістю селянської реформи, але при цьому не завжди згадують, що петровські реформи зміцнили кріпосницькі порядки в Росії, тоді як в Європі від них уже відмовлялися, і тим самим закріпили та посилили надовго соціально-економічну відсталість країни. Те, що при Петрі було джерелом сили, при Миколі І стало джерелом слабкості, а при Миколі II - основою революційних потрясінь.

Але для петровської модернізації зверху умови були сприятливі: країна була готова до них, а, крім волі монарха, ніякої іншої суспільної сили не було.

Сталінська модернізація зверху була якісно іншою: вона спиралася на потенціал незавершених аграрних перетворень та очікування творчих сил революції, а також на заперечення колишніх інститутів, включаючи мораль і законність. Але вона здійснювалася в країні, яка і без марксистських схем була на підйомі. Руйнування творчих сил, які розвивалися знизу, - ринку, капіталізму - зумовило недовге життя модернізаторського пориву і призвело до виснаження економічних і соціальних сил суспільства. Суспільство виявилося хворим і, очевидно, не готовим до експериментів нових диктаторів.

Потрібно чітко усвідомлювати, що модернізація зверху, щоб досягти результатів, які можна було хоча б спочатку трактувати як позитивні, повинна забезпечити колосальну концентрацію ресурсів, волі і влади, в першу чергу, такої, як у Петра І, Сталіна, і у влади повинна бути готовність до придушення тих, хто не погодиться поступитися власними інтересами. А пригнічення власних інтересів є пригніченням тієї енергії та ініціативи людей, які самі могли б при іншому варіанті стати головною силою модернізації.

Шлях другий - модернізація знизу, з опорою на приватну ініціативу та енергію кожного. Цей шлях, як показує світовий досвід, забезпечує ринкова модель економіки.

Одним із найбільших недоліків нинішньої реформи в Росії є та обставина, що вона була „опущена" зверху і без наукової проробки економічної моделі реформ, особливо її стратегічного вектора. Це не могло не вплинути і на її соціально-економічні результати [110].

3.2 Оцінка першого етапу російської кризи

Динаміка ВВП, реальної заробітної плати та інвестицій в основний капітал за період з 1990 р. по 2005 р. зображена на рисунку 3.1. Як видно з рисунка, найнижче значення ВВП становило 58,5 % (1998 p.), реальної заробітної плати - 42,1 % (1999 р.) і капітальних інвестицій - 20,9 % (1998 p.).

Рис. 3.1 - Динаміка реальної заробітної плати, ВВП та інвестицій в основний капітал в Росії

Безробіття становило 10,5 млн, або 13 % чисельності самодіяльного населення. І найгірший показник - депопуляція. Кількість померлих перевищувала кількість народжуваних на 950 тис. осіб на рік.

Криза охопила ціле десятиріччя. Вона розвивалася дуже нерівномірно. Якщо взяти промислове виробництво, то в 1990 р. воно скоротилося на 2 %, в 1991 р. - на 8 % тобто, спад на 10 % був ще за часів радянської влади, при централізованій економіці, в надрах якої ця криза почалася. На час переходу до ринку в 1992 р. спад становив 19 %, в 1993 р. - ще 14 %, в 1994 р. - 20 %, в 1995 р. - 4 %, в 1996 р. - 6 %. 1997 p. був єдиний рік, коли виробництво не спадало, але і не зростало. І в 1998 р., коли на загальну соціально-економічну кризу наклалася фінансова, промислове виробництво впало ще на 5 %.

Історія людства таких глибоких криз в мирний час у великій країні не знала. Найбільша криза до російської спостерігалася в 1929-1933 pp. в США, але вона була менш глибокою за економічними показниками і за показниками рівня життя. Єдине, що тоді було більшим, це кількість безробітних, яка перевищувала 13 млн. осіб. Але інвестиції скоротилися не в 5 разів, а в 4 рази; рівень падіння ВВП і реальної заробітної плати в Росії був більшим, ніж в США, відповідно в 1,17 і в 2 рази. Американська криза тривала всього 4-5 років.

Навіть якщо взяти періоди війн, то після Першої світової і громадянської війн валовий продукт Росії знизився в 5 разів в 1921 р. порівняно з 1913 р. Але рівень 1913 р. був досягнутий в 1928 р., за 15 років. Після Великої Вітчизняної війни, коли було окуповано 2/3 економічного потенціалу Радянського Союзу, рівень 1940 р. був відновлений в 1948-1949 pp.

Німеччина, зруйнована бомбардуваннями і військовими діями, деморалізована, досягла довоєнного 1937 р. в 1948 р. Японія відновлювалася ще швидше.

Єдина криза в історії людства, тривалість якої перевищувала 15 років, це російська. Вона наклала відбиток на все життя в країні, і її наслідки будуть відчуватися дуже довго. Чому все так відбувалося? Російська криза особлива, оскільки відбулося суміщення декількох факторів. По-перше, криза вибухнула в рамках соціалістичної системи, централізованого, планового господарства. Вона була проявом її нездатності ефективно управляти економікою. По-друге, криза була підсилена розпадом Радянського Союзу. Впродовж року зв'язки між колишніми республіками Союзу, які складали єдиний народногосподарський комплекс, скоротилися в 4 рази. Природно, це відбилося на падінні виробництва. Третій фактор пов'язаний з масовою конверсією військових виробництв. Випуск військової техніки скоротився обвально в період кризи - в цілому в 11 разів. Слід врахувати, що на підприємствах дев'яти оборонних міністерств працювали 9 млн. людей.

Четвертий фактор - власне перехід до ринку. Ринок - це система, де виробляється те, що може бути оплачено з боку виробників. Продукція повинна бути реалізованою. В плановому господарстві вироблялось багато продукції, на яку не було попиту. Тому перехід до ринку хворобливо вплинув на всю структуру і обсяги виробництва. Наприклад, Росія виробляла в 7 разів більше тракторів, ніж США. Продавали їх нижче собівартості, оскільки тракторні заводи знаходилися на дотації. Для цього колгоспам і радгоспам видавалися безвідсоткові держкредити, які Пленуми ЦК партії раз в 3-5 років списували. Коли перейшли до ринку, ціна на трактори різко підвищилася, в неї стали включати капітальні вкладення, витрати на розробку, прибуток - і тепер уже господарства повинні були розраховуватися своїми грошима, а не держкредитами. В результаті виробництво тракторів скоротилося приблизно в 20 разів. Такі приклади можна навести і по вантажівках, і бульдозерах, і залізничних вагонах, і верстатах, і по багатьох інших товарах. Якщо стільки продукції не потрібно, то і виплавляти 146 млн. т сталі (коли Америка виплавляла всього 70 млн. т) безглуздо - з падінням платоспроможного попиту виробництво сталі скоротилося в 3 рази.

Сказане відноситься і до зерна. Росія виробляла 120 млн. т зерна та ще докупляла. Цього бракувало, вважалося, що для худоби необхідно більше кормів. Ставили задачу досягти рівня 1 т зерна на душу населення. В той час Європа, де жило 350 млн. людей, виробляла 150 млн. т зерна, отримувала в 3 рази більше м'яса. Половину зерна в Росії згодовувалося худобі в необробленому вигляді, незбалансованому по протеїну. Зерно збувалося за безцінь, використовувалося нераціонально. З переходом до ринку, коли за зерно почали вимагати реальні гроші, виявилося, що його стільки не потрібно. В 2003 р. врожай був 84,5 млн. т зерна. Це сприймалося як лихо - на зерно різко впала ціна, вивезено на експорт 17 млн. т і ще 10 млн. т залишилися без попиту.

Тому перехід до ринку виявився вкрай хворобливою обставиною, ов'язаною з величезним скороченням виробництва. Одночасно ринок потребує, виробництва того, що не випускалося в плановому господарстві. Але спочатку йде скорочення, а потім, із вивільненням ресурсів, починаються інвестиції, і можна виробляти те, на що виникає ринковий попит.

Основні помилки були зроблені в 1993-1994 pp. В 1993 р. потрібно було скоротити інфляцію, прив'язати ціни до долара, рублі до доларів - „повісити на якір" (як зробили балтійські країни із своєю валютою), пережити цей важкий рік стагнації, високого безробіття, зниження рівня життя. Зате потім могло початися оздоровлення.

На жаль, весь 1993 р. в Росії буяла інфляція 19-20 % на місяць, ціни зросли в 10 разів впродовж року, і в результаті восени 1993 p., коли були вичерпані оборотні фонди, промисловість просто зупинилася. Це вже не дія об'єктивних факторів, а результат помилок в економічній політиці. Можна було не допустити такого зростання інфляції, знецінення оборотних фондів тощо. В інших постсоціалістичних країнах такого не було. Всі „завалилися" в період переходу до ринку, всі пережили розрив налагоджених економічних зв'язків, але величезний спад 1993-1994 pp. є специфічним лише для Росії [108].

3.3 Загальна характеристика російських реформ та підходів

На першому етапі, який включав більшу частину 1990-х років, створювалися базові інститути ринкової демократії і відновлювалася стабільність - макроекономічна і політична. Наведення економічного і політичного порядку в основних рисах було завершено до 1999 р., результатом чого був початок економічного зростання.

На кінець 1991 р. в Росії були практично повністю відсутніми інститути, які повинні забезпечувати стабільне функціонування і навіть існування будь-якої країни. Були зруйновані економічні інститути, що проявилися в масштабних ринкових дисбалансах (економічний спад, товарний дефіцит, очікувана загроза холоду і голоду). Але ще більшу небезпеку становило те, що з розпадом СРСР в Росії були зруйновані інститути державної влади [99].

Влада в Центрі і регіонах практично не діяла. В органах виконавчої влади виявилося багато некомпетентних людей, що не мали практичного досвіду управління економікою, які призначалися не за діловими якостями, а за їхньою приналежністю до визначеного кола, „родини" [102].

Основною причиною проблем в економіці були принципові помилки в ринковому реформуванні. Перша помилка полягала в тому, що в умовах, коли 50 % власності залишалося в руках держави, ринкові закони майже не могли діяти. Друга помилка - однаковий підхід до підприємств, що функціонують у монопольному і конкурентному секторах економіки. Третя помилка - безоплатна передача в приватні руки підприємств, побудованих на держбюджетні кошти. Практику проведення приватизації у Великобританії і у Франції в Росії не вивчали і не використовували. Поспішали за 100 днів перейти до ринку. У результаті велика частина народного надбання перейшла в руки приблизно 10 олігархів. Помилки, допущені при приватизації, потребують внесення змін у закон про приватизацію, зосередження підприємств, що функціонують на монопольних ринках, у держави і звільнення держави від підприємств, що функціонують на конкурентних ринках.

Ще одна проблема, що гальмувала економічне зростання, - відсутність повноцінного грошового обігу, необхідної пропорції між обсягом виробленої продукції й обсягом грошової маси. Наступна проблема - необізнаність чиновників із процесами, що відбувалися на підприємствах, що призводило і до введення нових податків. Збільшення податків видавалося для них невеликим навантаженням для підприємств. У результаті збільшення податкового навантаження ціна продукції підвищувалася, продукція ставала ще більш неконкурентоспроможною, обсяги виробництва і надходжень у бюджет скорочувалися, у системі управління з'являлися нові структури, що не створювали доданої вартості.

Тому найважливішою задачею було відновлення елементарних інститутів, без яких не може існувати ні одна держава, перш за все, державних інститутів, хоча б елементарних економічних механізмів, а також відношень власності.

На кінець 1990-х pp. були вирішені такі задачі:

- створені і зміцнені базові політичні інститути, упорядковані федеративні відносини;

- здійснена макроекономічна стабілізація, в результаті країна отримала стабільну валюту і збалансований бюджет;

- проведена масова приватизація, яка заклала основи переходу російської економіки на ринкові рейки.

Другий етап в основному відноситься до 1999-2003 pp. Суть його полягала в тому, що на основі досягнутої стабільності почалося формування економічних інститутів, характерних для сучасного суспільства і більш точно орієнтованих на особливості Росії. Основна увага була приділена створенню таких базових інститутів, як цивільний, податковий, бюджетний, трудовий і земельний кодекси, пенсійне законодавство. Почалися процеси перегулювання (зниження адміністративних бар'єрів підприємницької діяльності), приступили до реформування природних монополій тощо. Були зроблені кроки по приєднанню до світової організації торгівлі. Реалізація цих та інших реформ дозволила Росії просунутися по шляху економічних перетворень, забезпечити економічне зростання. Швидко зростали золотовалютні резерви Центрального банку, поступово знижувалася інфляція.

Економічне зростання на цьому етапі мало переважно відновлю-вальний характер, тобто опиралося на активне залучення у виробництво не задіяних в період кризи виробничих потужностей. Другою особливістю відновлювального зростання є його поступове затухання в силу вичерпання вільних і придатних для використання потужностей.

Сьогодні можна говорити про перехід на третій етап економічних реформ і відповідної економічної політики. Мова повинна йти про відпрацювання стратегії соціально-економічного прориву в умовах сучасного постіндустріального суспільства. Ці задачі є надзвичайно складними [99].

Перша особливість постіндустріального суспільства - новий технологічний устрій, перехід від механічної технології впливу на зовнішню форму предмета праці до фізико-хімічного і біологічного впливу на його молекулярно-атомну і генно-клітинну структуру за допомогою нанотехнології і нових джерел енергії. Цей устрій визначають 50-55 критично важливих технологій, з яких 45-46 монополізовані країнами „великої сімки", що контролюють більше 90 % світового ринку високих технологій. Обсяг останнього на початку XXI ст. перевищив 2,3 трлн. дол. Частка США на цьому ринку 39%, Японії - 30%, Німеччини - 16 %, Росії - 0,5 %. Однак Росія зберегла конкурентоспроможність за 10-12 базовими технологіями в галузі авіації і космонавтики, нових матеріалів, паливних елементів, атомної енергетики, плазмових, лазерних, інформаційних і біотехнологій. Але ці технології дають лише кілька відсотків ВВП. Для відновлення устаткування в масштабах, необхідних для того, щоб почати перехід до нового технологічного устрою, потрібно не менш 100 млрд. дол. [101].

Сучасні економісти відзначають, що у суспільстві, насиченому знаннями й інформацією, межа між „моїм" і „твоїм" стає усе менш чіткою, ринки перетворюються в комунікаційні мережі, а суспільство -у сукупність мережевих структур. У результаті змінюється сама якість економічного зростання: його темпи, стійкість визначають не природні ресурси, чисельність робочої сили й інші екстенсивні фактори, а ефективність управління й інформаційного обміну.

За останні роки погляди російських економістів і на цей аспект реформ істотно зблизилися: усі підтримують багатоустрійну ринкову економіку й адаптацію до нових умов господарювання. Так, Л.С. Бляхман [101] вважає, що успіх реформ, у кінцевому підсумку, залежить від вибору між трьома концепціями - ліберально-моне-тарної, державницької та інституціональної. Перша з них базується на ідеях індивідуалізму, прийнятих у класичній і неокласичній політекономії. Людина сприймає й обробляє ринкову інформацію, приймає раціональні рішення, орієнтуючись на особисту вигоду, але сприяє тим самим загальному благу. Державі залишається лише розробляти закони, контролювати їхнє виконання і регулювати грошово-кредитну сферу. Головна мета реформ у цьому випадку - розвиток економічної свободи і скорочення частки державних витрат у ВВП.

Скорочення адміністративних функцій і витрат держави, а також підвищення рівня монетизації економіки дійсно необхідні. За останні роки цей рівень виріс у РФ до 22 %. Але в ряді країн, що розвиваються, він становить 40-60 %, а в розвинених - 80-100 %. Тут є чому повчитися у Казахстану, що провів банківську і соціальну реформу, знизив інфляцію і випередив Росію за темпами економічного зростання. Однак ця концепція викликає і серйозні заперечення. Людина не може одержати повну і надійну інформацію про стан глобального ринку, тим більше, що її навмисно приховують виробники, особливо вищі менеджери корпорацій.

Не підтверджується прямий причиновий зв'язок між індексом економічної свободи (за М. Фрідманом, він враховує рівень бюджетних витрат, частку державного сектора економіки, ступінь відкритості економіки тощо) і національним добробутом (ВВП на душу населення). Зв'язок тут, скоріше, зворотний - висока конкурентоспроможність економіки, досягнута за допомогою держави, дозволяє розширити економічні свободи.

США в 1930-ті pp., а країни ЄС - у 1950-1960 pp. нарощували державні витрати, стимулюючи попит. Те ж робить адміністрація Буша сьогодні. Частка бюджетних витрат у Фінляндії, Норвегії і Швеції, що займають перші місця у світовому рейтингу конкурентоспроможності, не нижча, ніж у Росії. Сінгапур має в цьому відношенні перевагу перед Росією тому, що не повинен утримувати сильну армію, Китай - тому, що 70 % населення (селяни) не одержують ні пенсій, ні дотації, європейські країни - тому, що не повинні субсидіювати ЖКГ, а також тому, що средньогодинна зарплата в Німеччині становить 24, а в Росії - лише 1,7 дол.

Тому виявляється ґрунтовною і друга концепція. „Державники", беручи за основу ідеї К. Маркса і Дж. Кейнса, орієнтують реформи на посилення регулюючої і перерозподільної ролі держави, її прямі інвестиції в пріоритетні сфери, розширення державного попиту на товари і послуги, активну підтримку вітчизняного виробника за допомогою тарифної політики. Заслуговують усілякої підтримки пропозиції прихильників цієї концепції по розвитку високих технологій, заміні ряду податків рентними платежами, державній підтримці науки, освіти, охорони здоров'я, родини і молоді.

Однак державним чиновникам, зокрема, російським, не можна доручати встановлення галузевих пріоритетів і розподіл інвестицій. Однакові і сприятливі умови для конкуренції повинні одержати всі інформаційно відкриті підприємства. Протекціонізм, відгородження від закордонних конкурентів лише збільшать відставання. У лібералів і державників, незважаючи на їхні політичні розбіжності, є одна загальна риса - прагнення знайти „золотий ключик", що відкриває двері в чарівний сад. Перші вбачають в цьому скорочення державних витрат, другі - вилучення прибутку видобувних галузей. Однак різке збільшення податків унеможливить освоєння нових районів на Півночі і Сході РФ, зменшить інвестиційний попит, попит на вітчизняну продукцію, а у випадку зниження цін на сировину на світовому ринку - призведе до занепаду бюджетоутворюючих галузей.

Найбільшою мірою відповідає умовам Росії інституціональна концепція структурних реформ. Соціальні інститути - це сукупність правил, механізмів їхньої реалізації, норм поведінки, що перетворюють безліч підприємств і інших організацій у соціально-економічну систему, забезпечують їхню ефективну взаємодію. При цьому, як відомо, життєздатні лише правила, вироблені господарським досвідом, а не насаджені зверху. Інституціональна концепція розглядає економіку тільки як підсистему суспільства, а ринкові реформи і збільшення ВВП - як засіб розв'язання протиріч суспільного розвитку, а не самоціль. Сучасна соціоекологоекономічна наука вивчає поведінку господарських суб'єктів, що визначається не тільки економічними законами. Ключові проблеми структурних реформ пов'язані не з економікою у вузькому значенні цього слова, а з відсутністю довіри між підприємствами, громадянами і владою, незахищеністю особистості і власності. Тому головна задача російських структурних реформ - перетворення інституціонального середовища, що визначає здатність задіювати національне багатство в ринковий оборот, забезпечувати комерціоналізацію інтелектуальної власності, підвищувати низьку ділову активність маси населення і якість управління.

Але потрібно враховувати, що соціальні інститути багато в чому обумовлені історичними традиціями і менталітетом населення. Не випадково не дали результатів спроби механічно використовувати в російських умовах деякий досвід, що виправдав себе на Заході. Закон про банкрутство, що успішно діє в Німеччині і скопійований у Росії без врахування особливостей її адміністративно-судової системи, фактично призвів до кримінального перерозподілу власності. Те ж стосується до спроб використовувати методи реструктуризації підприємств, що виправдали себе в Москві і Санкт-Петербурзі, у ряді південних і східних регіонів Росії. Господарське законодавство в Росії повинно відповідно орієнтуватися не на абстрактні ідеали, а на реально досяжний розвиток соціальних інститутів.

Основні напрямки структурних реформ повинні визначатися з врахуванням гостроти нинішніх проблем, оцінюваної з позицій більшості населення, а не фінансової чи політичної еліти. За 1992-- 2000 pp. частка Росії у світовому населенні скоротилася - з 2,73 до 2,43 %, а у світовому ВВП (за паритетом купівельної спроможності) з 2,79 до 1,64%. Це значить, що раніше Росія перевершувала за економічним розвитком світове господарство, а тепер поступається йому, хоча володіє унікальними природними багатствами (у тому числі 25 % світових ресурсів лісу і прісної води) і відносно високим людським капіталом, незважаючи на те, що він зменшився в останні роки. Вся справа в нераціональному використанні національного багатства. До 1960-х pp. відставання за продуктивністю праці від найбільш розвинених країн в Росії скорочувалося, потім стало збільшуватися і нині у ряді галузей стало десятикратним.

Особливу проблему становлять міжрегіональні відмінності. Виробництво ВВП на душу населення, за даними статзбірника „Регіони Росії", у 2002 р. по регіонах РФ відрізнялося в 30 разів, інвестиції в основний капітал у розрахунку на душу населення -- у 180 разів, офіційне безробіття - у 20, відношення середнього розміру доходу на душу населення до прожиткового мінімуму - у 15 разів. Це нерідко перевищує розбіжності між США і країнами Африки, не кажучи вже про розбіжності між країнами в ЄС.

За даними Держкомстату РФ, у 2003 р. 22,5 % ВВП виробила неофіційна економіка (за оцінками закордонних економістів, ця частка становить в країнах СНД до 48 %, у Центральній і Східній Європі -22 %, на Заході - 5 %). За оцінкою Ради безпеки Росії, доходи тіньової економіки порівнянні з доходами федерального бюджету, причому 9 млн. чоловік певним чином пов'язані з криміналом.

Головна проблема малого і середнього бізнесу - розвиток його зв'язків з великими корпораціями, що у розвинених країнах виступають як головні замовники й інвестори мережі малих і середніх фірм. Так, у Сан-Франциско (США) малий бізнес дає 50 % робочих місць і надходжень у міський бюджет, у Москві - 25 % , у містах Сибіру - менше 5 %. Щодо змін у сфері промислової політики, то потрібно брати до уваги, що в США, наприклад, функції міністерств виконують транснаціональні корпорації, багато з них („Дженерал Електрик", „Майкрософт" та ін.) за ринковою капіталізацією перевершують усі російські компанії разом узяті. Курс їх акцій залежить від того, наскільки реалізуються подані на сайтах квартальні плани. Ці плани втілюються в замовленнях тисячам постачальників і субпідрядників по усьому світі. І Росія переходить не від планової до ринкової економіки, а від адміністративного до обґрунтованого економічного планування.

На переконання Л.С. Бляхмана, реформа структури російського господарства потребує:

- підтримки прискореного розвитку переробної промисловості, у першу чергу, машинобудування й інформатики, сфери послуг, розширення внутрішнього попиту на їхню продукцію;

- розвитку експорту продукції з високою доданою вартістю (техніка в Китаї становить 47 % експорту, а в Росії - лише 15 %). За оцінкою американських експертів, у найближчі 15 років зі США буде переведено за кордон 3,3 млн. робочих місць, в основному в сфері інформатики і сервісних послуг. Значну їх кількість могла б отримати Росія. Не можна погодитися з пропозиціями про орієнтацію Росії на експорт сировини в Китай. Головне - відмова від протиставлення видобувної і переробної промисловості, перетворення видобутку сировини в галузь високих технологій;

- скорочення неринкового сектора, у якому 31 % працівників створює всього 12 % ВВП (за розрахунками Е. Ясіна);

- реструктуризацію підприємств на основі ліквідації або консолідації безперспективних (майже половини їх загальної кількості), підтримки успішно працюючих (близько 20 %) і оздоровлення потенційно конкурентоспроможних (30 %) [101].

С.М. Бляхман [108] вважає, що російська економіка за останнє десятиріччя стала ринковою в тому сенсі, що вона приватизована, не є об'єктом державного планування, а значною мірою відкрита світовому ринку, реагує на зміну його запитів, забезпечує платоспроможних покупців товарами та послугами. В останні роки вона характеризується бездефіцитним бюджетом, зниженням боргу, приростом ВВП. Однак економіка Росії та інших країн СНД, на відміну від держав Балтії, Польщі, Угорщини тощо, являє собою особливу, невідому науці раніше систему, нездатну конкурувати на світовому ринку. Вказана відмінність полягає в такому.

Основний суб'єкт російської економіки - акціонерні товариства (AT), - їх кількість перевищує 300 тис. 200 найбільших вертикально інтегрованих структур (де-факто це холдинги, хоча в законодавстві таке поняття досі відсутнє) виробляють більше половини промислової продукції. Однак ці структури відповідають закордонним AT лише за назвою. Більшість AT не зареєстрували емісію акцій і не зберігають їх в депозитаріях (як передбачено законом), їх статутний капітал набагато менше реальних масштабів діяльності, тобто юридично усі їх угоди можуть бути оголошені мізерними. Невідомі фактичні власники найбільших структур, які визначають долю російської економіки, основні рішення приймаються в офшорних центрах за межами Росії.

Прибуток не є кінцевим результатом діяльності російських фірм. Лише 20 % з них (паливні і оборонні фірми не враховувалися) конкурентні на світовому ринку. 30 % реалізують продукцію всередині країни лише поки ринок захищений від імпорту, а майже 50 % впродовж тривалого часу нерентабельні. В нормальній ринковій економіці такі фірми не можуть існувати, у нас же їх директори роз'їжджають на „мерседесах". Їх реальні фінансові потоки приховані в розрахунках з підставними, в тому числі закордонними, структурами і не мають нічого спільного з офіційними звітами. До 40 % виробляє тіньова економіка, 20 млрд. дол. щорічно вивозиться за кордон.

Реальна конкуренція в більшості галузей відсутня. Банки не виконують свою головну функцію - перетворення збережень (їх частка в Росії не нижча, ніж в розвинутих країнах) в інвестиції, їх перерозподіл в найбільш ефективні галузі, організацію лізингу (за кордоном в цій формі реалізується до 1/3 інвестицій), управління активами і венчурне фінансування (основу інноваційної активності). Ринкова капіталізація усіх російських компаній, а їм належить 13 % запасів нафти та приблизно 30 % газу тощо, менше, ніж в одній фінській компанії Nokia.

Не досягнутий для ринкової економіки реальний взаємозв'язок цін і оплати праці. Мінімальна зарплата в 2002 р. становила 300 руб. при прожитковому мінімумі 1500 руб. Частка зарплати в російському ВВП вдвічі нижча, ніж за кордоном. Оклад російського професора на порядок нижчий, ніж в країнах Балтії.

Чому навіть з урахуванням успіхів останніх років ВВП Росії і промислове виробництво в 2002 р. виявилися на 27-33 %, а в науко-ємних галузях на порядок нижче, ніж в 1990 р.? Тут зіграли роль і об'єктивні фактори. Більша частина військової продукції (Росія випускала більше танків, ніж всі інші країни світу) виявилася непотрібною. Ринкові реформи почалися одночасно з розпадом великої держави, держава не контролювала свої кордони і збирання податків. Однак головні причини, які відкинули Росію на узбіччя глобалізації, були ініційовані державою.

Ще в 1920-х pp. було узаконено „повне господарське ведення", яке дозволило на початку ринкових перетворень директорам держпідприємств продати найбільш цінні активи підставним „малим" і „кооперативним" фірмам, залишивши за державою зобов'язання виплачувати робітникам, які залишилися, заробітну плату. „Виборність" керівників, затіяна в кінці 1980-х pp., дозволила замінити багатьох принципових керівників псевдодемократами, які крали самі і не заважали це робити підлеглим. В тому ж руслі діяла небачена в світовій практиці здача в „оренду" з наступним викупом за балансовою вартістю (без урахування гіперінфляції) великих підприємств (так було знищене високорентабельне Балтійське пароплавство). Була ліквідована без усякої реальної заміни середня ланка управління - галузеві міністерства і главки, що підсилило хаос в економіці.

Естафета „перебудови" була продовжена в роки обвальної приватизації. Одночасна відміна монополії зовнішньої торгівлі дозволяла у співробітництві з владою скуповувати за мізерними цінами стратегічні запаси і продавати їх за валюту. Прибалтика стала найкрупнішим експортером металу і металобрухту. Так з'явилися російські олігархи. На відміну від Форда, Рокфеллера або Дюпона вони не створили ніяких нових виробництв. Але скупили задарма ваучери, які дісталися рядовим працівникам. Успішно провели реформи лише ті країни, які почали приватизацію з малого бізнесу, а великі заводи продавали лише стратегічним інвесторам.

Особливо слід^ відзначити указ Бориса Єльцина про свободу торгівлі алкоголем. Його частка в доходах бюджету скоротилася у 8 разів, а смертність від сурогатів в 2001 р. перевищила 35 тис. осіб -більше, ніж усі втрати в Афганістані і Чечні. Так були створені кримінальні капітали, до яких на службу перейшло багато працівників правоохоронних органів, які місяцями не отримували зарплату.

Слід визнати, що відставання Росії почалося ще з 1970-х pp., коли не були підтримані пропозиції видатних вчених щодо використання виручки від нафтогазового експорту (ціни на нафту в ті роки досягали в переводі на нинішній курс 70 дол. за барель - в 3,5 рази вище, ніж зараз) на розвиток інформатики, кібернетики („продажної дівки імперіалізму") і біотехнологій, а не на гонку озброєнь і утримання закордонних „друзів" [108].

3.4 Оцінка етапу виходу з кризи

Після тривалої кризи, найглибшої в російській історії, подальший розвиток спочатку був пов'язаний з ефектом короткострокового від-новлювального зростання. Потім величезний вплив відіграв фактор девальвації рубля після дефолту 1998 p., коли купівельна спроможність національної валюти знизилася в 4 рази, а ціни зросли на 84 %. Цей розрив викликав різке зростання ефективності експорту, який щорічно збільшувався на 10 % і досяг майже 30 % ВВП. В підсумку експорт виступив рушійною силою, потягнувши за собою інші галузі. З другого боку, чотирикратне збільшення ціни долара призвело до скорочення імпорту в 2 рази. При цьому ввезення споживчих товарів з-за кордону зменшилося в 3 рази. Вивільнилися величезні ніші, куди хлинули вітчизняні товари. Легка промисловість зросла в 1,5 рази, машинобудування і хімічна індустрія - на 35 %, лісовий комплекс - більше ніж на 30 %. Значною мірою це було пов'язано з імпорто - заміщенням. Однак сьогодні роль девальвації як фактора зростання поступово зводиться нанівець. Завдяки тому, що курс долара після п'ятикратного підвищення в 1998 р. зростав дуже повільно, а ціни в цілому за 4 роки підвищилися більше ніж вдвічі (в 1999 р. - на 37 %, в 2000 р. - на 20 %, в 2001 р. - на 19 % і в 2002 р. - на 15 % ), різниця між цінами споживчого ринку і долара залишалася невеликою: раніше вона була у відношенні 1:2, а тепер - 1:1,25. Тому цей фактор уже практично не діє. Непрямою ознакою зміцнення рубля є різке зростання імпорту. Скоротившись в 2 рази в 1998-1999 pp., імпорт в 2000 р. зріс на 11 % в основному із країн СНД, а потім наступив період закупівель з далекого зарубіжжя. В 2001 р. вони збільшилися на 20 %, в 2002 р. - на 16 %, тобто зростали втричі швидше виробництва і стали витісняти з ринку вітчизняну продукцію, яка виявилася неконкурентоспроможною.

Причина в тому, що в більшості галузей - легкій, лісовій промисловості, хімії, машинобудуванні - випуск споживчих товарів збільшився не за рахунок оновлення основних виробничих фондів і вводу нових потужностей, а за рахунок використання не завантажених технологічних ліній без їх суттєвої модернізації. Але на старому обладнанні не можна виробляти конкурентоспроможну продукцію. В результаті після злету в 1999-2000 pp. машинобудування в 2002 р. зросло лише на 2 %, виробництво хімічних виробів після зростання на 20 % збільшилося менше ніж на 2 %. І лише кольорова металургія, пов'язана із сприятливою світовою кон'юнктурою, мала позитивну динаміку і оновлювала основні фонди. Серйозно модернізується чорна металургія, хоча і зростає повільно внаслідок обмежень світового ринку.

В легкій промисловості після швидкого зростання виробництва в 1999-2000 pp. (по 20 % на рік) в 2001-2002 pp. відбувся різкий спад випуску товарів. В ці ж роки реальні доходи виросли на 9 %, а попит на промислові товари масового споживання збільшився на 10%. Продукція російських підприємств виявилася неконкурентоспроможною, і ця ніша була зайнята імпортом. Сьогодні лише сприятлива світова кон'юнктура залишається фактором руху в російській економіці [106]. В першому кварталі 2003 р. середня ціна нафти становила 30 дол./бар., в 2004 р. - 38,21 дол./бар., а у вересні-жовтні 2005 р. досягла 62-67 дол./бар. Слід також відзначити, що в Росії собівартість видобутку 1 т нафти в 6-7 разів вище, ніж в країнах ОПЕК.

Незважаючи на сприятливі умови розвитку, які склалися в останні роки, збитковими є 40 % російських підприємств, а 20 % дають нульовий прибуток. Таким чином, 60 % господарств не беруть участі в економічному зростанні. Розрив між 10% багатих і 10% бідних становить 12-17 разів, в той час в Європі він становить 7 [106].

Академік РАН Микола Петраков [109], вважає, що російська економіка далеко не ринкова, навіть якщо формально їй і буде надано новий статус. Від того, що державні монополії перейшли в приватні руки, не з'явилося ні ринку, ні конкуренції. Це стосується не тільки сфери великих природних монополій. Нормальної конкуренції немає навіть в торгівлі овочами на московських ринках, де абхазький мандарин і астраханський помідор давно витіснені продукцією з Іспанії і Марокко. Отже, Росія створила не ринкову, а псевдоринкову економіку.

На думку М. Петракова, джерелами наповнення дохідної частини бюджету можуть бути:

1) повернення капіталів-утікачів (мова йде про 150-200 млрд. дол.);

2) залучення внутрішніх збережень населення - тільки в іноземній валюті громадяни зберігають приблизно 60 млрд. дол.;

3) помірна інфляція. Політика інфляційного перерозподілу фінансових потоків активно використовувалася впродовж останніх років в інтересах невеликої групи населення („нових росіян"). На інфляції наша країна виростила „жирні" комерційні банки і олігархів. Цей же важіль може використати і держава для підйому національної економіки;

4) доходи від високих цін на нафту - джерело, безумовно, тимчасове. Однак наші стратеги чомусь хочуть пустити ці доходи на погашення зовнішніх боргів.

На початку перебудови домінувала теза: державна власність неефективна і лише її приватизація, передача в приватні руки здатна сформувати успішних власників і, таким чином, підняти економіку. На практиці виявилося, що провідним елементом у цій структурі став не той, хто володіє власністю, а хто нею управляє.

На жаль, питання підвищення ефективності виробництва поки ще не стали першочерговими для підприємств. Лише 5-7 % підприємств оновлюють продукцію. В приватному секторі поки переважає філософія „тимчасових правителів".

Менеджери виховані на принципах вижимання якомога більше з того, що є, а там видно буде. Ідуть самим простим для сьогоднішніх монополій шляхом - підвищувати ціни і тарифи. Потрібний прибуток - їх збільшують. І ніхто з них не пропонує, наприклад, програму модернізації, зниження собівартості електроенергії, програму стабілізації енергосистеми, не дають гарантії забезпечення електроенергією тощо.

В Росії свободу ціноутворення зрозуміли як право довільно встановлювати ціни на продукцію. Це можна робити, коли ти працюєш у приватному магазині, а не в системі монополій. Але цей принцип у Росії порушений, і ринок виявився без реальної конкуренції, що негативно вплинуло на психологію російських менеджерів. Замість того, щоб займатися модернізацією виробництва і на цій основі підвищувати ефективність і конкурентоспроможність, вони стали „продавлювати" у певних урядових структурах більш високі тарифні ставки.

Досвід підготовки висококваліфікованих робітників у світі також накопичений, особливо в Азії. Перший етап - викруткове виробництво, тобто підготовка кадрів у рамках збирання закордонних телевізорів, авт тощо. Другий етап - перехід до власного виробництва. Цей шлях, зокрема, пройшла Південна Корея. Раніше в цій країні не було автомобільної промисловості, а сьогодні рівень автоматизації на південнокорейських автозаводах вищий, ніж на японських. І цей шлях може бути найприйнятнішим для Росії.

Росія сьогодні знаходиться в дуже вигідній ситуації. їй уперше не загрожує велика війна, не потрібно витрачати величезні ресурси на підтримання військово-промислового комплексу, і вона вперше звільнилася від зобов'язань політичного характеру, які завдавали величезної шкоди економіці тощо. Проблема в тому, як скористатися наданим шансом для ефективного розвитку економіки [109].

Економічне зростання в Російській Федерації в останні роки відбулося не за рахунок підвищення ефективності виробництва, а, по-перше, за рахунок високих цін на експортовану нафту і, по-друге, за рахунок додаткового завантаження невикористаних виробничих потужностей. Подібне недозавантаження в окремих галузях коливається від 30 до 50 %. Але якщо врахувати, що недозавантажені потужності являють собою переважно застарілі основні фонди, то в подальшому їх експлуатація ніякого економічного зростання не обіцяє.

На частку державної сьогодні в Росії припадає всього 15 % власності. Вся інша власність - приватна в тій чи іншій формі. Приблизно 2/3 приватизованих підприємств, по суті, збиткові.

Абсолютизуючи роль приватної власності, вітчизняні реформатори не врахували, що будь-яка форма власності сама по собі нейтральна відносно ефективності виробництва. Певний рівень ефективності виробництва забезпечує не стільки форма власності, скільки конкретний механізм господарювання, який використовується в тій чи іншій галузі або в країні. Існує багато прикладів, коли при використанні тієї чи іншої форми власності (в тому числі і приватної) рівень ефективності суспільного виробництва суттєво відрізняється. Із 180 ринкових країн, де панує приватнокапіталістична власність, лише приблизно три десятки можна віднести до країн з ефективно розвиненою економікою [110].

3.5 Погляд на російську економіку Маршалла А. Голдмана (Гарвардський університет, США)

Безумовно, Росії вдалося перебороти багато труднощів. її економіка не тільки стабілізувалася, а й почала зростати. Крім того, значне позитивне сальдо зовнішньої торгівлі викликало значний приріст валютних резервів. Після скорочення в 1998 р. до рівня, що ледь перевищував 10 млрд. дол., у середині 2002 р. вони зросли до більш ніж 40 млрд. дол. і до 125 млрд. дол. на кінець 2004 р. Подібне „оздоровлення" позбавило Росію від необхідності шукати нові міжнародні позики і на здивування багатьох вона стала добровільно здійснювати дострокові виплати по деяких боргових зобов'язаннях. Під впливом позитивних змін поступово знайшов "другий подих" російський фондовий ринок, що наприкінці 2001-початку 2002 pp. став одним із самих динамічних у світі.

Серед багатьох факторів, що призвели до краху радянську економіку на початку 1990-х pp., найважливішу роль зіграло руйнування великих секторів військово-промислового комплексу (ВПК) після закінчення „холодної війни". За даними, що наводив М. Горбачов, на ВПК припадало в СРСР не менш 20 % ВНП, за іншими оцінками - ще більше. У деяких частинах країни з ВПК було зв'язано 70 % регіональної промисловості (у м. Санкт-Петербурзі - 80 %). Після підписання серії угод по контролю за озброєнням Горбачовим і Рейганом більшість цих виробництв майже відразу стало непотрібним. Конверсія підприємств, що виробляють військову продукцію, є важкою справою і для США. У Росії ж, де співвідношення між ВПК і ВНП було набагато вище, задача виявилася набагато складнішою.

Візьмемо алюмінієву промисловість. В часи "холодної війни" статистика по виробництву алюмінію в СРСР була закритою, тому що майже вся продукція йшла на військові потреби. До 1992 p., коли в Росії вже майже ніхто не був зацікавлений у виробництві літаків як військових, так і цивільних, тільки 200 тис. т зі зроблених за цей рік 4 млн. т алюмінію (або 5 %) знайшли покупця. Інша продукція складувалася, щонайменше, доти, поки не були задіяні експортні ринки.

Протягом десятиліть у СРСР мало кого хвилювала проблема фінансової життєздатності ВПК, який як і більшість виробництв невоєнного призначення в умовах централізованого планування був позбавлений зіткнення з питаннями, які цікавлять капіталістичну економіку, - ринковою дисципліною, жорсткими бюджетними обмеженнями, фактором прибутковості. Натиск робився на технічну сторону виробництва й ефект масштабу. Теоретично, при надмірному акценті на технічні аспекти масове і низьковитратне виробництво повинне було стати можливим (світ, про який мріяв американський економіст і соціолог Торстен Веблен). Не дивно, що в таких умовах увага, що приділялася "марнотратним" сферам діяльності - продажу, маркетингу і фінансам, була незначною.

Подібна „позаринкова" практика, тобто підвищений інтерес до технічної сторони виробництва і ціноутворення за принципом "ви-трати-плюс", могла існувати як звичайне явище і, навіть таке, що підтримується в умовах значних надходжень від експорту сировини, особливо нафти. Однак коли військові перестали в необмежених масштабах купувати військову техніку, знайти інших покупців, готових на подібні витрати, виявилося неможливим. У результаті підприємства, особливо оснащені самою передовою технікою, позбавилися джерел доходів. При найсприятливішому збігу обставин вони могли працювати один-два дні в тиждень.

Проблема збільшилася після розпаду СРСР, що за своїми наслідками був дивовижно руйнівним. На довершення до цього процес реформ, що супроводжувався приватизацією і заставними аукціонами, фактично зробив неминучим подальший хаос. Замість того, щоб діяти на користь всіх громадян, відповідальні за здійснення зазначених заходів особи прагнули скористатися новими можливостями, щоб набути особистого капіталу, вилучити цінні державні активи і покласти їх у власну кишеню. В умовах подальшої нестримної інфляції і господарської паніки майбутні олігархи були більше стурбовані злодійством і отриманням вигоди, ніж будівництвом і інноваціями. Присвоєння награбованих нових активів очолювало їх "послужний список", тоді як економічне зростання займало у ньому останнє місце.

Грабежам і крадіжкам колись повинен був покладений кінець. Однак змінити ситуацію до кращого допоміг ряд специфічних факторів. Найбільш значимим з них став відносно швидкий триразовий стрибок цін на нафту в 1998 і 1999 pp., що зненацька приніс нафтовим олігархам величезні прибутки. Хоча вони продовжували відбирати один у одного активи і власність, нові доходи виявилися настільки великі, що в кінцевому підсумку ними змогла скористатися навіть держава. При ціні на сиру нафту 30 дол. США за барель деякі нафтові олігархи стали усвідомлювати, що в такій ситуації замість того, щоб грабувати, варто зайнятися капіталовкладеннями. У результаті вони не тільки продовжували розкошувати за рахунок високих цін на нафту, але в умовах зненацька „модної" прозорості (або більшої прозорості замість колишньої закритості) могли залучати іноземних інвесторів, які жадали бути спільником у тому, що сприймалося ними як „щедрий подарунок". Це сприяло підвищенню котирувань корпоративних цінних паперів. До 2002 р. курсова вартість акцій нафтової компанії „ЮКОС" виросла в десятикратному розмірі в порівнянні з 1998 р. Підсумковий ефект - зростання обсягу видобутку й експорту нафти, що наступив після спаду, який тривав багато років (у 2001 р. видобуток нафти збільшився на 8 %), а в 2002, 2003 і 2004 pp. відповідно на 9,0; 11,0 і 8,9 %.

Іншим фактором, що стимулював зростання, виявилася 400 % девальвація рубля після фінансової кризи в серпні 1998 р. Парадокс у тому, що хоча ця криза означала величезний удар по економіці Росії, у тому числі її фінансовій сфері, вона, разом з тим, принесла виграш обробній промисловості і сільському господарству. Це було пов'язано з тим, що від різкого зниження загального обсягу споживання і роздрібної торгівлі найбільше постраждали імпортери й іноземні виробники (саме на них у докризовий період припадало 60 % роздрібної торгівлі в Росії), основна частина яких не змогла витримати конкуренції на російському ринку. Вітчизняні виробники почали повільно, але правильно заповнювати вакуум. Усупереч наполегливим рекомендаціям Міжнародного валютного фонду по забезпеченню твердого рубля саме його падіння уможливило перший етап реального стійкого економічного зростання після розпаду СРСР.

З приходом Володимира Путіна підвищилась увага до необхідності здійснення ряду структурних змін. Його підтримка зіграла свою роль у прийнятті важливих рішень, пов'язаних із уведенням єдиного 13 % прибуткового податку з фізичних осіб і зниженням податку на прибуток (з 35 до 24%), допущенням приватизації земель, стимулюванням нових підприємств малого бізнесу, скороченням кількості приватних підприємств, що підлягають ліцензуванню, спрощенням Кодексу про працю, змінами в адміністративній структурі країни. Відіграло роль також прагнення влади усунути деяких з найбільше „по-хижацькому" налаштованих олігархів.

Усі відзначені зміни важливі, і їх можна вітати. Однак поки залишається незрозумілим, настільки вражаючі зусилля є далекоглядними. Якщо спроби стимулювання малого бізнесу будуть довгостроковими і успішними, - це, на думку Голдмана, може сприяти відродженню Росії як великої економічної держави. Разом з тим, з урахуванням історичного фону, на якому розвивається російська економіка, залишається велике поле для скепсису.

Розглянемо проблему структурного характеру. Історично за всіх часів благом і одночасно лихом для Росії є надмірна опора економіки на виробництво й експорт сировини. У XVIII ст. це були залізо і сталь, у XIX ст. - зерно, у XX ст. і донині - нафта і продукція металургії. Саме перевага сировинного сектора, за рахунок якого можна фінансувати економіку, частково „відповідальна" за відсутність у Росії трудомісткої обробної промисловості. Якщо до революції деяка кількість таких виробництв існувала, то в радянський час їх було вкрай мало, а сьогодні пропозиція про створення чогось подібного викликає несприйняття більшості росіян.

На противагу цьому переважає точка зору, що при формуванні вітчизняного сектора обробної промисловості необхідно відроджувати високі технології, важке машинобудування і складальне виробництво. Стимулювання цього процесу, з огляду на труднощі адаптації до вимог ринку, повинне, мабуть, корегуватися державою, як це було в умовах централізованого планування. Державна власність на всі засоби виробництва незалежно від недоліків радянської моделі означала, що держава на свій розсуд могла направляти надходження від експорту на створення і розвиток того або іншого сектора економіки, наприклад, ВПК, що, у свою чергу, був локомотивом зростання, який тягнув за собою провідні галузі господарства.

Щоб аналогічним чином використовувати ВПК сьогодні, необхідно знайти джерела фінансування. З огляду на здатність податкової системи виступити в такій ролі, а також та обставина, що тепер характер розподілу надходжень від продажу природного газу і нафти визначається приватними власниками, важко уявити, яким чином без ренаціоналізації цієї власності можна одержати необхідне фінансування під гарантії держави.

Якщо держава втратила головну роль в економіці, виникає необхідність залучення приватних інвесторів для розвитку виробництва. Це складне завдання. Хоча в Росії сьогодні праця дешева, рівень її продуктивності навряд чи досить високий, щоб забезпечити інвестиції в експорто орієнтовані галузі обробної промисловості. Однак навіть якби продуктивність праці в Росії була конкурентоспроможною за світовими стандартами, інвестиційний клімат у країні скоріше відлякує, ніж залучає прямих вкладників капіталу як російських, так і закордонних (для порівняння відзначимо, що прямі інвестиції в економіку Шанхая перевищують аналогічний показник для Росії в цілому).

Для цього існують вагомі причини. Хоча на середину 2002 р. приплив капіталу почав компенсувати його відплив, багато інвесторів, що здійснюють як прямі, так і портфельні вкладення, зазнали втрат. Останнім часом шахрайських маніпуляцій стало, начебто, менше, однак постійно є свіжі приклади „розбазарювання" активів, крадіжки власності з посиланням на прийняті до 2002 р. закони про банкрутство, підкупу співробітників правоохоронної системи і суддів (серед потерпілих компаній можна назвати Sabway Sandwich у м. Санкт-Петербургі, Norex Petroleum, Sawyer Research у м. Володимир та інші).

Якщо Росія має намір повернути собі роль великої економічної держави, їй доведеться змінити лінію поведінки і залучити нових інвесторів. Які перспективи цього і які галузі економіки зможуть з великим ступенем ймовірності розвиватися успішно?

Найбільш реальним кандидатом для майбутнього зростання традиційно залишається сировинний сектор. У визначених межах буде також розвиватися переробка сировини, наприклад, нафтопереробка. Росія має збільшити використання природного газу для виробництва азотних і мінеральних добрив. У чорній металургії можна чекати збільшення доданої вартості в результаті виробництва сталевого прокату. З урахуванням великих лісових масивів можливе зростання меблевої промисловості і промисловості будматеріалів.

Цілком ймовірно і збільшення інвестицій у виробництво споживчих товарів, зокрема продуктів харчування і побутової хімії. У зв'язку з відносно низькою прибутковістю і високими транспортними витратами стосовно обсягу продажів це саме ті галузі, що при помірному захисті внутрішнього ринку за допомогою ввізного мита будуть почувати себе відносно застрахованими від конкуренції з боку імпорту. Приміром, такі компанії, як Mars, Wrigleys, Cargill, Dirol, Interbrew, Wimm Bill Dann, Nestle, Kraft уже досить довго працюють у Росії, їхня продукція користується попитом у російських споживачів. При цьому фірма Mars пережила кілька важких років, а діяльність Wimm Bill Dann протікає успішно, і компанія приступила навіть до експорту деяких видів своєї продукції.

Росія, мабуть, залишиться виробником військової продукції, що більшою мірою буде результатом колишніх капіталовкладень, а також тривалих, хоча в набагато менших обсягах, державних субсидій. Військова продукція, як і в радянську епоху, є одним із небагатьох придатних для експорту товарів російського виробництва. Однак в умовах припинення „холодної війни" важко передбачити, яким чином Росії вдасться підтримувати на належному рівні НДКР і створювати конкурентоспроможні за світовими мірками технології, які можна було б експортувати.

Знаючи про зусилля СРСР по формуванню науково-дослідних інститутів світового класу, можна було б очікувати від Росії використання результатів їхніх розробок в сфері нових технологій у цивільних галузях. Деякі успіхи в цьому напрямку досягнуті. Однак з огляду на, зокрема, ослаблення інтелектуального потенціалу країни, оскільки значна частина талановитих вчених емігрувала або перейшла в інші сфери діяльності, буде потрібно тривалий час і великі зусилля, щоб високі технології стали життєздатним сектором російської економіки.

Чи є майбутнє для трудомістких типів галузей, виробництва стандартного машинного устаткування, а також виробництва низького і середнього технічного рівня? Як відзначалося вище, Росія навряд чи стане центром трудомісткої обробної промисловості, оскільки це не входить в арсенал традиційної російської культури. Важко очікувати, що численні виробники іграшок, текстилю і комп'ютерних чипів переключаться з Китаю або Бангладеш на Росію.

Більш райдужно виглядають перспективи для традиційного машинобудівного виробництва. Деякі закордонні виробники, наприклад Gillette, Caterpillar, General Motors, Ford, уже відкрили або відкривають у Росії свої дочірні фірми. Якщо Росія трансформується в машинобудівну державу, то саме зазначений тип базового машинобудування буде основним об'єктом її зусиль. Той факт, що ряд іноземних інвесторів вирішили випробувати ринок разом з російськими виробниками, такими, як Уралмашзавод, і що деякі сировинні олігархи розширили капіталовкладення в автоскладальні і машинобудівні підприємства, служить позитивним сигналом.

Чи стане Росія світовою економічною силою великою мірою залежить від того, чи зможуть ці основні виробники здійснювати свою діяльність успішно або зазнають фіаско. Важливим для Росії позитивним фактором є наявність величезного потенціалу ринку і відносна ізольованість від інших центрів виробництва.

Однак є істотні перешкоди. Одна з них пов'язана з наміром Росії вступити у Всесвітню торговельну організацію. Якщо їй вдасться домогтися членства, вона не зможе забезпечувати захист внутрішнього ринку за допомогою митних тарифів, на чому наполягають майже усі виробники автомобілів у Росії, включаючи компанії Ford і General Motors, що прагнуть до прибуткового бізнесу (саме відсутність ефективної тарифної політики змусила, наприклад, компанію IBM згорнути збирання комп'ютерів).

З урахуванням сумного досвіду численних інвесторів як російських, так і іноземних, є зрозумілим, чому потенційні вкладники капіталу вагаються в прийнятті рішень. Керівництво країни розуміє це й акцентує увагу на заходах для створення сприятливого інвестиційного клімату (зниження податків, ослаблення регулювання і т. ін.). І все-таки ситуація залишається складною, періодично повідомляється про викрадення людей, різні порушення правового характеру тощо. Крім того, якщо судити за деякими інтерв'ю, після 2004 р. держава може затребувати частину дорогих активів, контрольованих нині деякими олігархами. Це означало б як мінімум підвищене оподатковування ресурсів, а в крайньому випадку імовірність ренаціоналізації деяких з найбільш дорогих сировинних активів, особливо нафтових. Такі перспективи, безсумнівно, вплинуть на рішення потенційних інвесторів.

Існує ще одна дилема, з якою зіштовхнуться прихильники відтворення обробної промисловості, значною мірою похідна від багатства Росії - сировинних ресурсів. Справа не тільки в тому, що доти, поки Росія знаходить численні ринки збуту для своєї сировини, інша частина її економіки може „не метушитися". Навіть якщо підприємці від економіки захочуть розвивати обробну промисловість або розвертати діяльність у несировинній сфері, несподівані валютні доходи від експорту сировини, особливо нафти, будуть зміцнювати рубль і піднімати співвідношення рубль-долар.

Саме падіння обмінного курсу рубля до долара в серпні 1998 р. і зростання цін на іноземну продукцію дозволили російським виробникам просунутися на ринки, де раніше панував імпорт. Ця обставина пояснює зниження в 1999 р. імпорту в порівнянні з попереднім роком на 33 %, при цьому експорт залишився приблизно на колишньому рівні. Однак у 2000 p., оскільки ціни на нафту продовжували зростати, експорт збільшився на 40 %. Імпорт також почав підвищуватися, але всього на 14 %. Разом з тим, тривала інфляція і відносно стабільний обмінний курс рубля до долара сприяли зростанню цін на російські товари в порівнянні з імпортними. Саме з цим пов'язано в основному зниження в 2001 р. експорту приблизно на 3 % проти 2000 р., у той час, як імпорт зріс на 19%. Підвищення цінової привабливості імпорту допомагає також пояснити, чому в травні 2002 р. російське машинобудування скоротило обсяг виробництва на 63 % у порівнянні з попереднім роком. Змінити дані тенденції при загальній згоді на цс можна було б за допомогою багатьох факторів. Більше того, Центральний банк Росії при бажанні міг би вжити заходів для того, щоб нейтралізувати приплив доларів і тим самим знизити вартість рубля.

З усього вищесказаного аж ніяк не випливає, що Росії було б краще при відсутності в неї сировини для експорту. Однак навіть у тому випадку, якби одна половина її населення раптом зайнялася підприємництвом, а інша - вирішила присвятити себе інтенсивній багатогодинній праці, то і тоді російська промисловість, як і раніше, повинна була б проводити обмінні операції з рублем, курс якого при постійній тенденції до його завищення сприяє імпорту. Від цієї проблеми врятована більшість європейських і азіатських країн.

Той факт, що Росія не здатна сьогодні бути великим промисловим конкурентом, аж ніяк не означає, що вона не зможе в перспективі трансформувати свою промисловість. Однак з огляду на усі фактори, які необхідно задіяти, щоб відродити конкретні галузі, не можна не визнати, що Росії буде нелегко ввійти до індустріально могутніх країн. Нові технології і відкриття, безсумнівно, мають велике значення, але на доступне для огляду майбутнє важко пророчити, чи буде їхній вплив достатньо значимим і глибоким, щоб могла відбутися така трансформація.

З 1999 р. і досі у Росії відбувається достатньо швидке економічне зростання. Зростання соціальних показників почалося на рік пізніше, з 2000 р. До того була глибока соціально-економічна криза, нижня точка якої за економічними показниками пройдена в період дефолту 1998 р., а за соціальними - у 1999 p., коли знижувалися реальна заробітна плата, доходи, зростало безробіття тощо. В цілому за п'ять років валовий внутрішній продукт виріс приблизно на 30 %, промисловість - на 35, інвестиції - на 40, продукція сільського господарства - на 24, реальні грошові доходи - на 45, реальна зарплата за чотири роки збільшилася на 75 %.

Сьогодні Росія вже досягла 3/4 від рівня 1989 р. за валовою продукцією, 2/3 - за обсягами промисловості, 1/3 - за інвестиціями, більше 70 % - за реальними доходами. Безробіття становить 8 %, або приблизно 6 млн. людей. Але, щоб досягти рівня 1989 р., потрібно пройти ще 60 % шляху. Якщо збережеться такий же високий темп, який мав місце дотепер, то докризовий рівень може бути досягнутий у 2009-2010 pp. Тому, кажучи про російське велике зростання, потрібно оцінювати його адекватно. Росія поки знаходить на стадії виходу з кризи, і до повного виходу ще дуже далеко [108].

Сьогодні Росія розвивається досить упевненими темпами, і виникає важливе питання: за рахунок чого вона розвивалася ці п'ять років? Які глибинні фактори рухають російську економіку вперед? Це важливо проаналізувати, щоб відповісти на запитання, що буде далі?

Перший фактор - так зване відновлювальне зростання. Коли в економіці починається значний спад, то часом виникає реакція проти цього спаду. Зростання спостерігалося у всіх країнах СНД після 1998 p., незалежно від інших умов. Воно особливо помітне в перші два роки післякризового піка - у 1999-2000 pp. Потім це зростання затухає.

Другий, більш важливий для Росії, фактор - девальвація рубля, позитивний вплив девальвації на темпи економічного зростання після дефолту 1998 р. В результаті фінансової кризи курс долара підскочив до кінця року з 6 руб. 20 коп. приблизно до 25 руб. А ціни зросли лише на 84 %. Експорт став вдвічі вигіднішим, тому що, якщо щось продається за долари, то ці долари обмінюються за високим курсом. І рублів виявляється вдвічі більше, ніж у тому випадку, якби торгували на внутрішньому ринку. Тому після девальвації усі кинулися експортувати, навіть ті, хто в житті не експортував. Експорт за фізичним обсягом став зростати - по 10 % у рік. А оскільки експорт становить 30 % усієї російської продукції, то отримуємо значний приріст, що витягує за собою всі суміжні галузі.

З імпортом з далекого зарубіжжя - протилежна картина. Як тільки долар подорожчав у 4 рази, імпортні ціни миттєво виросли. А російські внутрішні ціни збільшилися в 1,8 рази. До того ж, на 25% знизилися реальні доходи населення. Підприємства втратили частину грошей у результаті дефолту. Хто буде купувати імпортні товари за такими цінами? Неминуче в 1998-1999 pp. імпорт скоротився майже в 2 рази, споживчих товарів - у 3 рази. Вивільнилися величезні ніші. Імпортні товари, що раніше витісняли вітчизняні, перестали купуватися. Ці ніші зайняли російські товари, тим більше, що в результаті кризи виробничі потужності не були завантаженими і легко могли включитися у виробництво таких товарів.

Тому спостерігалося феноменальне зростання легкої промисловості: у 1999 р. - на 20 %, у 2000 р. - на 22 % (за два роки ривок майже в 1,5 рази). Машинобудування - по 17 % на рік (34 % за два

роки). Ліс - повністю припиняється купівля фінського паперу, картон і пакувальний папір теж виробляється на російських заводах; деревообробна і целюлозно-паперова промисловість за два роки зростають майже на 30 %. Хімія і нафтохімія - припиняється купівля фарб, лаків, багато видів пластмас - зростання на 35 %.

Російське зростання пов'язане з „подвійною тягою": експорт - одна „тяга", імпортозаміщення - інша. Тому російська промисловість, скоротившись на 5 % у 1998 р., у 1999 р. зробила ривок на 11, у 2000 р. - на 11,9 %. Слід відзначити, що паливна промисловість у ці роки не зростає і помітного впливу на темпи зростання не здійснює. В 1999 р. вона зросла всього на 2,4, а в 2000 р. - на 5 %.

З 2000 р. фактор девальвації підсилюється завдяки дуже високим закупівельним цінам на російські експортні продукти. Якщо за 100 % прийняти все, що продає Росія, то приблизно 38 % - це нафта і нафтопродукти, 18 - природний газ, 15 - чорні і кольорові метали. В підсумку, паливо і метали - 70 %. Ще 3 % - ліс і лісопродукти, 3 -добрива й інша хімія, 2 - алмази, 1 - золото, 1 % - уран. Ще 2 % в минулому році - зерно. Разом 80 %. Ще 5 % - озброєння і 15 % - все інше.

Паливо, матеріали і сировина в останні роки різко подорожчали. Порівняно з 1999 р. експортні ціни в 2000 р. підвищилися на 28% плюс на 10 % зріс фізичний обсяг експорту. Тому весь експорт за

2000 р. зріс на 41 % і перевищив межу 100 млрд. дол. До цього експорт приносив 74-75 млрд. дол. У 2001-2003 pp. ціни в основному зберігаються. Це видно по ціні нафти - головного експортного товару Росії. Барель (бочка в 159 кг.) у 1998 р. коштував 9 дол., у 1999 р. -13, у 2000 р. - 27, у 2001 р. - 22, 2002 р. - 24, 2003 р. - 28, в 2004 р. -38,2 дол. Виручка від експорту нафти і основних нафтопродуктів становила в 2000 р. 34,9 млрд. дол., а в 2004 р. - 67,6 млрд. дол. За останні п'ять років Росія отримала від експорту нафти 226 млрд. дол.

Зрозуміло, що і девальвація рубля, і сприятлива торгова кон'юнктура - це фактори нерукотворні, стихійні, вони не створені російськими політиками й економістами.

Курс долара перестав зростати. З 1998 р. до цього часу він виріс менше ніж на 20 %, з 25 до приблизно 29,8 руб. А ціни зростали з іншим темпом. В 1999 р. ціни виросли на 37%, в 2000 р. - ще на 20%, у 2001 р. - на 19, у 2002 р. - на 15, у 2003 р. - приблизно на 12-13 %. Інакше кажучи, долар виріс на 20 %, а ціни - в 2,5 рази! Поступово позитивний ефект від девальвації зник. Якщо порівнювати курс долара і ціни в середньому до дефолту і зараз, то курс долара за цей час змінився в 4,8 рази, а ціни виросли в 4,7 рази. Це одразу ж вплинуло на приріст обсягів імпорту. В 1998-1999 pp. він знизився вдвоє. В 2000 р. він виріс на 14 %, в 2001 р. - на 20, в 2002 р. - на 13, в 2003 р. - на 22 %, в 3 рази швидше російського виробництва. Природно, він витісняє російських виробників.

Більшість спеціалістів вважають, що фактори економічного зростання, які штовхають Росію вперед, вичерпуються. Фактори відновлю-вального зростання, девальвації перестали діяти, залишився лише фактор високої кон'юнктури. Але висока кон'юнктура не буває вічною. Незважаючи на зростання експортних цін нафти порівняно з 2004 р. майже в двічі, загальна макроскономічна ситуація в Росії в 2005 р. почала погіршуватися. За сім місяців зростання ВВП становило 5,7 % (в 2004 р. - 7,1 %), приріст промислового виробництва - 4,1 % (в 2004 р. -6,1 %), інфляція - 11 %.

4. Китайський варіант перехідної економіки

4.1 Загальна характеристика та основні підсумки трансформаційних процесів в Китаї

Соціально-економічні реформи в Китаї почалися в 1978 р. - суттєво раніше, ніж в інших соціалістичних країнах з директивним плановим господарством. Економіка Китаю перед економічними реформами 1980-х pp. відрізнялася низькою ефективністю, низьким рівнем технології виробництва, відсутністю в робітників і керівників серйозних стимулів до підвищення продуктивності праці. Реформи дали економічному розвитку Китаю поштовх, який викликав докорінні зміни в геополітичній розстановці сил. Завдяки цьому вибору китайська економіка з бідної, орієнтованої на внутрішній ринок, перетворилася в одну з найбільших, що динамічно розвиваються, а Китай - в один з найсильніших торговельних партнерів у світі [121].

За темпами економічного зростання (9 % в середньому за рік за 1978-2003 pp.) Китай обігнав всі інші країни світу. Виробництво ВВП на душу населення збільшилося в 4,5 рази, продуктивність праці - в 3,6 рази. Якщо в 1978 р. ВВП на душу населення був майже в 10 разів менше російського, то в 2004 р. він становив уже 54,2 % (91,1 % від українського рівня), за паритетами купівельної спроможності валют.

Китай вийшов на перше місце в світі за виробництвом сталі, вугілля, цементу, бавовни, скла, бавовняних виробів. При збереженні нинішніх темпів розвитку він може зрівнятися із США за загальним обсягом ВВП уже 2020 р. або навіть трохи раніше. Зовнішньоторговий оборот Китаю в 2003 р. перевищив 400 млрд. дол., при цьому частка готових виробів в його експорті наблизилася до 80 % (в Росії - приблизно 25 %). Позитивне сальдо зовнішньоторгового балансу звичайно коливалось в розмірі 40-50 млрд. дол. на рік (а, наприклад, в торгівлі із США перевищило 100 млрд. дол.). Сукупні прямі іноземні інвестиції досягли 400 млрд. дол. Останнім часом їх щорічний приплив перевищував 50 млрд. дол. Все це супроводжувалося зростанням економічної потужності та збільшенням військового потенціалу, дипломатичного, політичного і іншого впливів.

Китай і В'єтнам виявилися єдиними соціалістичними країнами, які фактично обрали шлях конвергенції двох соціально-економічних систем: директивно-планової і ринкової. Поступовість процесу перетворень дає підґрунтя віднести китайський шлях до градуалістського типу реформи на відміну від „шокової терапії"", обраної багатьма іншими постсоціалістичними країнами [121].

У Китаї, як і в багатьох інших країнах, при пануванні планової системи уряд змушений був приймати стратегічні рішення, не орієнтовані на використання порівняльних переваг національної економіки, що призвели до цілого ряду деформації на ринках факторів виробництва і готової продукції. Такі деформації придушували економічні стимули, не дозволяли правильно розподіляти ресурси, вели до економічного застою. Тому багато компаній виявилися нежиттєздатними в умовах відкритого, вільного ринку.

Шокова терапія в даній ситуації могла спричинити за собою численні банкрутства, безробіття і соціально-політичну нестабільність. Намагаючись діяти розумно, китайський уряд, з одного боку, зняв обмеження з доступу до трудомістких галузей, з другого боку, створив умови для поступового вирішення проблеми підвищення життєздатності компаній у пріоритетних галузях економіки [124].

Головними особливостями трансформаційних процесів в економіці Китаю були: відмова від „шокової терапії"" і поступова вбудова в плановий механізм елементів ринку; повільні приватизація і лібералізація цін; експортно-орієнтований шлях розвитку, впровадження в життя ідеї „одна країна - дві економічні системи", головним чином, шляхом розбудови вільних економічних зон.

Як відомо, реформи в країнах пострадянського простору починалися з тотального руйнування попереднього планово-розпорядчого господарського механізму ще до створення базових ринкових інститутів. В СРСР це відбулося задовго до розпаду єдиної держави. В останній період її існування старий економічний механізм уже не функціонував. Створений же новий з самого початку був одно-системним ринковим. Властивих плановій системі інститутів уже просто не існувало, але якщо вони там і збереглися за інерцією, то не працювали. В Китаї плановий механізм зберігся і виконував належні йому функції. Залишився директивний план (хоча по все більш вузькому колу показників), ціни базових видів товарів контролювалися державою (але сфера регулювання поступово скорочувалася), кредитна система залишалася переважно державною. Сфера дії директивного розпорядчого механізму скорочувалася лише поступово, в міру зростання елементів ринкової економіки. Таким чином, зберігався дуалізм господарського механізму з поступовим заміщенням планового механізму ринковим.

В Китаї становлення приватного сектора відбувалося не стільки через приватизацію держпідприємств, як в пострадянських республіках, скільки через самостійне зростання, саморозвиток приватного сектора. Влада створювала сприятливі умови для його розвитку в бажаних галузях і регіонах. В той же час роздержавлення в основному обмежувалося невеликими підприємствами, а питання про приватизацію великих підприємств вперше серйозно виникло через два десятиріччя після початку реформ. Більш швидке зростання виробництва на приватних підприємствах призводило до падіння частки держсектора в економіці. В 2000 р. вона становила приблизно 35 % ВВП, в тому числі в промисловості приблизно 30 % (в 1990 р. -54,6, в 1995 р. - 34%). Особливістю відношень власності в Китаї є висока частка колективних недержавних підприємств, які повністю або частково належать трудовим колективам. Такі підприємства демонструють досить високу ефективність.

Для китайського керівництва було очевидним, що без широкого включення країни в світові господарські відносини не можна забезпечити швидке зростання економіки і підвищення її технічного рівня. Країна потребувала активного імпорту машин, обладнання, технологій, багатьох видів сировини і палива для забезпечення потреб швидкозростаючого народного господарства, а це було неможливим без відповідного розширення експорту. В своєму експортному наступі Китай використовував такі фактори, як дешева, працелюбна і дисциплінована робоча сила, кваліфікована організація експортного виробництва і збуту, допомога держави, широкий приплив іноземного капіталу, допомога китайської діаспори в реалізації товарів за кордоном, вибір адекватної експортної орієнтації.

Китай почав з експорту продукції легкої і харчової промисловості, поступово, відповідно до розвитку економіки, розширюючи номенклатуру експортних товарів, в якій з'явилася сталь, цемент, скло, іграшки, електропобутові товари тощо. Основою експорту з самого початку стали готові вироби, а не сировина і паливо, як в країнах СНД.

Пріоритет експорту став важливою складовою стратегії розвитку економіки Китаю з початку 1990-х pp. [122]. Для розвитку експорту держава використовує пільговий кредит, дотації, повернення митних зборів, винагороди тощо. У результаті в останні 20 років експорт збільшувався темпами, що перевищують темпи зростання ВВП. За статистичними даними, обсяги експорту Китаю збільшилися з 18,1 млрд. дол. в 1980 р. до 24,4 млрд. дол. в 1990 p., 249,2 млрд. дол. в 2000 р. і до 400 млрд. дол. в 2003 р. Частка китайських експортних товарів на світовому ринку зросла з 0,75% (1978 р.) до 5,1% (2002 p.). Серед світових експортерів Китай у 2002 р. зайняв п'яте місце. У 1978 р. він знаходився на 32 місці. Частка експорту в ВВП країни збільшилася з 20,3 % у 1997 р. до 26,6 % у 2002 р. Структура експорту теж змінилася. Зокрема, частка продукції високих технологій в експорті готової продукції зросла з 20,18 % у 1990 р. до 34 % у 2002 р.

Китаю вдалося добитися постійного значного сальдо зовнішньої торгівлі. За розмірами валютних резервів (більше 480 млрд. дол. на середину 2004 р., не рахуючи 118 млрд. дол. Гонконгу) країна вийшла на друге місце в світі після Японії. Це забезпечило покриття імпортних потреб і стабільність юаня. Зовнішня торгівля стала одним із локомотивів економічного розвитку.

Однак технічний рівень китайських експортних товарів був невисокий, великі витрати, невисокий обсяг доданої вартості. Продукція високої технології у світовому її виробництві займає лише 1 %. Низька ефективність експорту. В останні роки багато експортних товарів потрапили в дивне коло: чим більший обсяг експорту, тим менший прибуток. А експорт без високих прибутків - це допомога іншим. Умови торгівлі погіршуються. Значну частину експортного доходу забезпечує не прибуток, а повернення митних платежів, пільги місцевих урядів, інші пільги. Експортні ціни набагато нижчі внутрішніх цін, іноді навіть собівартості.

Тому все більше керівництво усвідомлює, що внутрішнє споживання й інвестиції для Китаю набагато важливіші, ніж експорт, якщо реально враховувати величезний внутрішній ринок. Спираючись на нього, можна звільнитися від існуючих розмірів залежності від експорту і світового ринку. Але, довгий час підкреслюючи пріоритетність експорту, в Китаї фактично не приділяли внутрішньому споживанню належної уваги.

Підвищена залежність від експорту загрожувала й економічній безпеці країни. У 2002 р. залежність китайської економіки від експорту досягла 50 % при середньому світовому її рівні 20 % і експортній залежності США і Японії не більше 15 %.

Ніде в світі вільні економічні зони (ВЕЗ) не зіграли такої важливої ролі в економічному розвитку, як в Китаї. Найбільше значення мали дві з них: одна - поряд з Шанхаєм, друга - навпроти Гонконгу. ВЕЗ виділялися як спеціальні регіони, де для економічної діяльності, в тому числі іноземного капіталу, створювалися особливі пільгові умови: податкові, валютні, зовнішньоторговельні тощо з метою створити ці райони центрами зростання і технологічного прогресу. ВЕЗ

Китаю перетворилися в локомотиви його економічного розвитку. Наприклад, за два десятиріччя існування Шанхайської ВЕЗ ВВП на душу її населення в 3-4 рази перевищив загальнокитайський рівень, досягнувши 12-15 тис. дол., що відповідає рівню середньорозвинутої капіталістичної країни. ВЕЗ Китаю стали центрами тяжіння іноземного капіталу, експортної індустрії і технічного прогресу. Вони також стали полігонами, де проходили випробування на практиці багато заходів по вдосконаленню ринкового механізму. Китайське керівництво всіляко намагалося, щоб імпульси, які виходили із ВЕЗ, розповсюджувалися на всю територію країни. Однак розрив у рівні розвитку узбережних і внутрішніх районів залишається поки що надмірно великим. Модернізація майже не торкнулася західних районів і лише частково захопила центральні і північні.

Як відомо, свобода ціноутворення є однією з головних ознак ринкової економіки. Майже всі постсоціалістичні країни намагалися пройти етап лібералізації цін якомога швидше. Китай проводив цю лібералізацію підкреслено повільно, всупереч всім ринковим канонам. Ще в 1990 р., через 12 років після початку реформ, свобода ціноутворення розповсюджувалася лише на половину роздрібного товарообігу (і ще меншу частину оптового), тверді державні ціни охоплювали 30 %, а для 20 % обігу вводилася верхня межа цін (в Росії уже в перший рік реформ була лібералізована переважаюча частина роздрібного обігу). Широка лібералізація цін в Китаї була здійснена лише в 1992 p., через 14 років після початку реформ. В 1998 р. лише 5 % роздрібного товарообігу, 10 % закупівель сільгосппродукції і 15 % засобів виробництва здійснювалося за державними цінами [121].

4.2 Основні етапи економічної трансформації в Китаї

В часовому вимірі можна виділити такі етапи економічних реформ в Китаї: перший - 1978-1991 pp.; другий 1992-1997 pp. і третій -після 1998 р.

Головна задача першого етапу економічної трансформації (1978-1991 pp.) полягала в подоланні обмежень традиційного мислення і товарного дефіциту. Етап почався з „розкріпачення мислення і реалістичного підходу до справи" і вирішував задачі, пов'язані з „розширенням прав і поступкою частини прибутку на користь підприємств". Були визнані інтереси особистості, родини, підприємства, організації, місцеві інтереси, люди мали можливість багатіти, був пом'якшений контроль над ринком, дозволені вільний обмін, розвиток індивідуальних і приватних господарств, товарного виробництва. Фінансові ресурси були розділені на центральні і місцеві, розширено місцеве право. Були дозволені пошуки й експерименти в інтересах розвитку економіки.

Почалася деколективізація в сільському господарстві, яка полягала в розподілі колективної землі і виробничих споруд по селянських подвір'ях з метою підняття трудової активності селян, збільшення сільськогосподарського виробництва. Частка приватного сектора в роздрібній торгівлі і сфері послуг досягла літом 1980 р. 10%. За 1980 р. частка важкої індустрії у валовій продукції всієї промисловості була знижена на 3,6 %.

В 1980 р. в КНР прийнято рішення перетворити всі кооперативні і державні підприємства, за винятком банків, транспорту, зв'язку та енергетики в акціонерні компанії. Заплановано створення ринку акцій та інших цінних паперів. З 1981 р. почалася переорієнтація на розвиток легкої промисловості, що забезпечувало скорочення споживання енергії, оскільки енергоємність легкої промисловості в 5 разів менша, ніж важкої. В 1979 р. виробництво енергії в КНР зросло на З %, а промислового виробництва - на 8,5 %; в 1980 р. виробництво енергії скоротилося на 1 %, а промислове виробництво зросло на 8,7 %. Споживання енергії в 1981 р. впало ще на 3 %. В 1983 р. поставлена задача забезпечити переважний розвиток не тільки легкої промисловості, а й сільського господарства. В сільському господарстві введена система „сімейного підряду". Тоді ж система відрахувань від прибутку в держбюджет замінена стягуванням податків. Це призвело до того, що частка залишеного у підприємств прибутку збільшилася з 38 % в 1978 р. до 42,2 % в 1981 р.

Починаючи з 1979 р. реформи в системах управління на нижчому рівні призвели до реформ у системах розподілу ресурсів, що, у свою чергу, спричинило реформи на макроекономічному рівні. Державним підприємствам було дозволено використовувати частину прибутку для потреб виробництва і робітників, що відразу призвело до зростання прибутку, або зниження втрат на 12 %. Самостійність підприємств у сфері управління поступово розширювалася завдяки введенню системи відповідальності за виконання контрактів, за якою державні підприємства погоджувалися на відрахування державі заздалегідь визначених надходжень, а потім завдяки заміщенню цієї системи відповідальності сучасною корпоративною системою, при якій держава має право на одержання дивідендів за своїми акціями.

Після виконання завдань з обов'язкових поставок державним підприємствам була дозволена реалізація додатково отриманої продукції на ринку за ринковими цінами і придбання на ринку засобів виробництва для підвищення продуктивності праці і розширення своїх виробничих можливостей.

Реформи створили дві сприятливі умови для швидкого розширення кількості таких підприємств: збільшення внаслідок реформи системи сімейної відповідальності, що дозволило використовувати додаткові ресурси для реалізації місцевих інвестиційних ініціатив; розширення доступу до основних матеріалів, устаткування і ринків. Якщо в 1978 р. обсяг місцевого виробництва становив 7,2 % від загального обсягу промислового виробництва в Китаї, то вже до 1996 р. частка місцевих підприємств у загальному обсязі виробництва збільшилася до 31,1 %.

Недержавні підприємства, однак, були змушені рахуватися із суворими бюджетними обмеженнями. При низькій продуктивності вони найчастіше не виживали. Проте їхній розвиток вплинув на підприємства державного сектора і політику держави, спрямовану на вдосконалювання управління державними підприємствами.

Усе це призвело до підвищення активності міст, підприємств, робітників і селян, до створення нових організаційно-господарських утворень, таких як селянські спеціалізовані й індивідуальні господарства, приватні і селищно-волосні підприємства, пайові й акціонерні товариства і спільні підприємства. Доходи населення помітно збільшилися, почав відходити в минуле багаторічний товарний дефіцит.

Але обґрунтованої цільової моделі економічних реформ на цьому етапі ще не було. Усе будувалося на експериментах. Через відсутність досвіду управління при розширенні прав підприємств і поступці їм частини прибутку виникло визначене порочне коло: безконтрольність призводила до відсутності порядку, посилення контролю - до схоластичних рішень, велика безконтрольність - до хаосу. Курс реформ спирався, головним чином, на планову економіку і лише на додаток до цього на ринкове регулювання. У 1982 р. ставилася задача розвивати „планову товарну економіку", у 1984 р. - забезпечити державне регулювання ринку і ринкове орієнтування підприємств. І тільки в 1987 р. з'явилася практична база, необхідна для визначення мети реформ і формування в Китаї теорії економічного розвитку.

Отже, коли наприкінці 1970-х pp. Китай почав переходити до ринкової економіки, держава, власне кажучи, не задавалася питанням про спроможність або неспроможність панівної економічної системи, а лише намагалася підвищити рівень зацікавленості державних промислових і колективних сільськогосподарських підприємств в ефективному виробництві, надаючи їм деяку самостійність. Але така спроба виявилася успішною. Надання часткової самостійності на нижньому рівні управління економікою спочатку створюю лише невелику тріщину в панівній економічній системі і, разом з тим, дозволило підприємцям, одержуючи частковий контроль над розподілом знову створених матеріальних ресурсів, збільшувати прибутковість вироб-ництва, використовуючи порівняльні переваги економіки. Потоки матеріальних ресурсів почали надходити в більш прибуткові її сектори, розвиток яких раніше стримувався. Частка матеріальних ресурсів, що розподілялися за плановими цінами, почала скорочуватися. І коли ціни на товари „були звільнені", шок виявився набагато меншим, ніж можна було очікувати. Підхід до вирішення задач, пов'язаних з переходом економіки на ринкові „рейки", виявився успішним у тому сенсі, що недержавні компанії, що заохочувались державою, сприяли розвитку господарських секторів, які раніше традиційно ігнорувалися. В той же час вдалося запобігти розвалу панівної економічної системи завдяки забезпеченню необхідної підтримки нежиттєздатних державних підприємств.

У період з 1978 по 1992 pp. середньорічний темп зростання валового внутрішнього продукту досяг 9,4 %, а середньорічний темп росту імпорту й експорту - 15,2%. Дохід на душу населення в місті і селі збільшився в 4,7 і 5,3 рази, відповідно [120]. Близько 400 мільйонів людей досягай рівня споживання вище рівня бідності (понад 1 дол. у день). Таке швидке економічне зростання дійсно можна розглядати як економічне чудо.

Становлення ринкової економічної системи стало головною задачею другого етапу економічної трансформації (1992-1997 pp.). З 1994 р. почалося ринкове реформування системи фінансів, розподілу доходів, зовнішньої торгівлі, валюти, управління держпідприємствами, товарного обігу, соціального забезпечення тощо. Ззовні і усередині відкривається економіка, що значною мірою підтримало швидке зростання народного господарства країни. У період 1992-1997 pp. середньорічне зростання ВВП досягло 11,53%, перевищивши цей показник періоду 1978-1991 р. на 2,5 %.

Експорт товарів і послуг зберігав середньорічний темп зростання 16,8 %. Валютні резерви зростали в середньому на 20 млрд. дол. у рік. Банківські депозити зросли в 5,08 рази і досягай 4,6 трлн. юанів. Центральний уряд підсилював регулювання макроекономічних показників. Індекс зростання споживчих цін знизився з 24,1 до 2,8 %. Були закладені законодавчі основи розвитку соціалістичної ринкової економіки. Уже до кінця 1997 р. основні параметри такої економіки з ринковим механізмом і системою макрорегулювання з боку центрального уряду були сформовані.

Із середини 90-х pp. XX ст. в економічному розвитку Китаю відбувся перелом: економіка з дефіцитної стала надлишковою. Цей результат проведених у Китаї ринкових реформ і розвитку продуктивних сил суспільства зіштовхнув китайську економіку з рядом нових викликів і зробив важливим напрямком політики регулювання макроекономіки сприяння розвиткові ринку і стимулювання попиту для забезпечення подальшого економічного зростання [123].

Окремі економісти не впевненні в тому, що вихід економіки Китаю зі стану дефіциту означає появу „надмірності". Однак факти об'єктивно свідчать: китайська економіка дійсно знаходиться в надлишковому стані.

По-перше, сукупна пропозиція в суспільстві більша від сукупного попиту, значні розміри „затоварення", надлишкові виробничі потужності, сповільнилося економічне зростання. За оцінкою, у 1996 р. вартість „затоварення" становила майже 15 % ВВП, кожен 1 % з 10 % приросту промислової продукції припадав на нереалізовані товари. У 2000 pp. (про це писала газета „Гунженжібао" 5 листопада 2002 р.) загальна вартість затоварення оцінювалася вже в 4 трлн. юанів (41% ВВП). Використання виробничих потужностей не досягло і 60 %. По-друге, з 1997 р. з'явилася тендетщія до дефляції з ознаками і постійним зниженням загального рівня цін. Індекс цін на товари для споживання і для інвестування характеризується негативним зростанням. У період 1996-2000 pp. індекс цін на засоби виробництва для сільського господарства знизився на 11,5 %, індекс цін виробництва - на 5,3 %, індекс цін роздрібної торгівлі - на 6,9 %, індекс цін на товари масового споживання піднявся, але тільки на 1,7 %. По-третє, рівень безробіття в містах досяг 7 % у 1997 р. і 8 % у 1999 p., проти 3 % у 1993 p., безробітними виявилися в містах 15 млн., у селах - 100 млн. чоловік.

Китайська економіка стає надлишковою з багатьох причин. Це результат макроекономічної політики регулювання сукупного попиту й інфляції в останні кілька років, боротьби проти економічного „перегріву". У 1993 р. китайський уряд шляхом суворого регулювання грошової емісії, загального обсягу кредитів, нових проектів будівництва, зростанням купівельної спроможності в окремих суспільних групах і інших заходів знизив суспільний попит, утримав розвиток інфляції. На основі такої політики приріст економіки почав знижуватися. Стосовно попереднього року приріст ВВП у 1994 р. знизився на 0,9 % і, відповідно, упав на 2,1 % і 0,89 % у 1995 і 1996 pp. В міру поступового спаду економічного зростання інфляція з 21,9% у 1994 р. знизилася до 14,8 % у 1995 р. і 6,1 % у 1996 р. При стримуванні сукупного попиту ринок поступово перейшов від „ринку продавця" до „ринку покупця". З 1997 р. китайська економіка почала звільнятися від традиційної господарської атмосфери.

В міру здійснення економічних реформ ринкового напрямку економічний розвиток у Китаї з 1990-х pp. поступово переходить на ринкові рейки. Ціни на більшість товарів звільнені. Розширено права провінцій і підприємств у сфері господарювання. Виробництво розвивається відповідно до ринкового попиту, у тому числі швидко розвивається обробна промисловість. Знижується очікуваний дохід населення і зростають очікувані витрати, що створює психологію „мало купувати" і, зрештою, стримує споживчий попит.

„Надлишкова економіка" взагалі відрізняється певною депресією через недостатній попит, але в Китаї існують й інші особливості.

По-перше, китайська „надлишкова" економіка характеризуємся „незрілим" надлишком. За оцінками американських економістів, при розмірі ВВП на душу населення понад 1 тис. дол. починається період прискореного зростання, при 2,1 тис. дол. - відносно швидке зростання закінчується і може виникнути надлишкова економіка. У Китаї ж цей показник у 1998 р. дорівнює 915 дол., але надлишкова економіка виникає. Китай начебто ввійшов у ряд країн із середнім доходом, але за структурою зайнятості і рівнем розвитку в містах він усе ще залишається країною з низьким рівнем доходу. Питома вага промисловості досягла 70 %. У той же час 20 млн. чоловік у містах і 90 млн. у селах знаходяться в стані бідності, 20 млн. втратили землю, 130 млн. виїхало із сіл у міста на пошуки роботи. У порівнянні з передовими країнами існує очевидна різниця в споживанні на душу населення навіть головних споживчих товарів. Саме тому можна сказати, що китайська „надлишкова" економіка є незрілою.

По-друге, китайська „надлишкова" економіка характеризується значним структурним дисбалансом. Причому дисбаланс існує давно. У 1965 p., коли ВВП на душу населення становив у Китаї 156 дол. США, питома вага важкої і хімічної промисловості досягла 58 %, що передбачало ВВП на душу населення - 1019 дол. У 1987 р., коли ВВП на душу населення в Китаї досяг 300 дол. США, промисловість виробляла 40,6% ВВП. З урахуванням питомої ваги „вторинної" індустрії в китайській економічній структурі частка промисловості доходить майже до 50 % ВВП. У ній працює 22,3 % від загальної чисельності зайнятого населення. Частка „третинної" індустрії становить 33,6 %, у ній зайняте 27,7 % населення. Більшість населення з низьким доходом знаходиться у відсталих сільськогосподарських районах, що значно стримує зростання і ринку, і споживання сільськогосподарської продукції, та й споживання промислових товарів у селах. За 20 років після початку реформ обробна промисловість, що швидко розвивалася, була розосереджена по країні, що призвело до виникнення однакової промислової структури в різних районах і також стало причиною появи „надлишкової" продукції і виробничих потужностей. У той же час безупинно збільшувалася різниця в рівнях економічного розвитку і доходах між містом, селом і районами. У 1996-1999 pp. частка Східного Китаю у ВВП збільшилася з 57,87 до 58,71 %, Середнього Китаю знизилася з 28,06 до 27,53 %, Західного Китаю - з 14,07 до 13,76 %. У 2001 р. дохід на душу населення в містах був у 2,9 разів більше, ніж у селах. На кожні сто родин у містах припадало 120,5 кольорових телевізорів, 92,2 холодильників і 81 пральна машина. У селах ці показники становили відповідно - 45 %, 32 %, 16,6 % від міських.

Надлишкова економіка - нормальне явище при порівняно розвиненій і досконалій ринковій економіці. Китай же усе ще переживає період переходу від планової економіки до ринкової. Суб'єкти ринкової конкуренції остаточно ще не визначилися. В угоді про вступ Китаю до ВТО зазначено, що лише через 15 років Китай може одержати статус „ринкової країни".

Після того, як китайська економіка майже раптом перейшла від дефіцитного до надлишкового стану, центр ваги макроекономічної політики уряду переноситься на регулювання попиту з метою постійного, швидкого і здорового розвитку економіки країни.

Нині Китай знаходиться на третьому етапі трансформаційного економічного розвитку.

Починаючи з 1998 р. цей етап характеризують:

1. Більш висока вимога до системної трансформації, оскільки після шестилітнього швидкого зростання економіки подальший її розвиток наштовхнувся на системні обмеження, пов'язані з тим, що функціонуюча система виявилася не зовсім адекватною насамперед вимогам „справедливої конкурентної боротьби" і не забезпечувала необхідного зростання інвестиційного і споживчого попиту.

2. За 20 років реформ продуктивні сили країни помітно зросли і багато сільськогосподарських та промислових товарів на ринку виявилися надлишковими.

3. Разом зі зростаючою відкритістю економіки залучений у країну і використаний іноземний капітал досяг 59,36 млрд. дол. США - 5,5 % ВВП. Світовий ринок і його ресурси стали найважливішим фактором, що впливає на економічне зростання. Відповідно усе більший вплив на нього почали робити і зміни у світовій економічній кон'юнктурі. У 1998 р. через удари фінансової кризи в Азії експорт Китаю упав на 4,5 %, а ВВП - на 2 %.

Саме в силу цих причин процес системної трансформації вступив у новий етап. На попередніх етапах проблеми і протиріччя колишньої системи не були вирішені докорінно. У результаті збережені елементи старої системи почали серйозно гальмувати розвиток народного господарства і подальші реформи.

Для вирішення проблем реалізації товарів, дефляції, безробіття, забезпечення соціальної стабільності, збалансованості бюджетних доходів і витрат була необхідна всебічна реструктуризація народного господарства, необхідний етап "наступальних операцій" на усе ще міцні старі позиції. Реформи в деяких сферах просто зупинилися через збереження колишнього традиційного мислення, традиційних підходів до управління економікою.

Виникла необхідність у політичній реформі і реформі законодавства, у більш глибокому узгодженні різних економічних інтересів, у зміні системи соціального забезпечення, що стало серйозним бар'єром на шляху подальших реформ.

Вимоги суспільства до реформ стали вищими, особливо до їх ефективності і до реалізації принципу справедливості, до управління держпідприємствами, до розвитку ринку виробничих факторів, інтеграції міської і сільської економіки, і систем соціального захисту, до удосконалювання функцій уряду, управління інвестиціями, до вирішення проблем монопольного господарювання і розподілу доходів.

Всебічна реструктуризація народного господарства передбачає глибокі зміни в суспільстві: зміна соціальної структури, структури підприємств і власності, структури інвестицій, зміни в регіональному розміщенні продуктивних сил, у структурі зайнятості і розподілу доходів. У кінцевому рахунку вона потребує глибокої реструктуризації соціальних інтересів.

Незважаючи на значне зростання продуктивності праці, прибутковість виробництва на державних підприємствах після реформи 1979 р. істотно знизилася. Нині більше 40 % державних підприємств збиткові, хоча одержують великі суми непрямих субсидій у вигляді позик під низькі відсотки і захищені іншими протекціоністськими заходами. Скорочення прибутковості державних підприємств частково пояснюється і втратою ними монопольної ренти. Різке підвищення заробітної плати й інших додаткових виплат працівникам -також одна з важливих причин. Середньорічне зростання фонду заробітної плати в державному секторі в 1978-1996 pp. Становило 16 %, а обсягу виробництва - 7,6 %.

Нині більше 70 % позик від чотирьох державних банків йдуть до державних підприємств, але багато державних підприємств не в змозі повернути отримані засоби. До того ж, прагнучи підтримати окремі підприємства, держава обмежує приватному підприємництву вихід у деякі сектори економіки. Відповідно розповсюдженим явищем стає пошук пільгових кредитів або ліцензій для виходу на ринок (це сприяє повсюдному поширенню корупції).

Дотуючи державні підприємства, китайське керівництво штучно занижувало ціни на сільськогосподарську продукцію і мінеральну сировину. Це не тільки призвело до збереження нежиттєздатних державних підприємств, але і до диференціації економічних регіонів за рівнем доходів, тому що в східних регіонах країни концентруються підприємства обробних галузей промисловості, у центральному Китаї - сільськогосподарські підприємства, у західному - підприємства по видобутку мінеральної сировини, природних ресурсів. У ринковій економіці східні регіони домоглися величезного прогресу в розвитку обробної промисловості, скориставшись сприятливою кон'юнктурою ринку, а також істотно зрослим обсягом імпорту дешевої сільськогосподарської продукції і мінеральної сировини з центрального і західного регіонів. В інших же регіонах збільшується кількість проблем, обумовлених нерівністю їх становища в економіці.

Якщо китайське керівництво не знайде шляхів, щоб успішно реформувати державні підприємства, перехід Китаю до ринкової економіки не може бути реалізований цілком.

Крім існування проблеми життєздатності багатьох державних підприємств у них виникають і проблеми в соціальній сфері. В плановій економіці держава несла відповідальність за забезпечення міського населення робочими місцями і навіть наймала декілька робітників на одне місце, створюючи надлишок робочої сили на державних підприємствах, використовувала бюджетні асигнування для виплати зарплати, пенсій, інших соціальних виплат. Тепер державні підприємства самі відповідають за виплату заробітної плати і нарахування пенсії за старістю.

Проблему життєздатності можна назвати „стратегічним тягарем" державних підприємств, їхні додаткові витрати, що виникають з надлишку робочої сили і витрат на виплату пенсій, - їх „соціальним тягарем". У сукупності - це „тягар економічної політики" щодо підприємств.

Нині держава вживає заходів для звільнення з державних підприємств зайвих робітників і створює цілком фінансовану систему соціального забезпечення, що візьме на себе турботу і про робітників, що звільняються з цих підприємств. Проблема життєздатності державних підприємств може бути вирішена з урахуванням характеру продукції, що випускається ними, у зв'язку з чим можна виділити чотири їх категорії. До першої категорії відносяться головним чином, підприємства оборонного комплексу і пов'язані з ним підприємства. Для виживання цієї групи держпідприємств необхідні прямі фінансові асигнування; держава повинна прямо здійснювати поточний контроль за ходом виробництва і виробленою продукцією. Друга група державних підприємств - це підприємства таких галузей, як телекомунікаційний зв'язок і автомобільна промисловість. В інтересах даної категорії держпідприємств держава може обрати підхід, зміст якого полягає в отриманні доступу до міжнародного ринку капіталу, щоб усунути вплив несприятливої структури їхнього внутрішнього матеріального забезпечення.

Є два шляхи, щоб досягти цієї мети: перший полягає в тому, щоб спонукати державні підприємства до виходу на міжнародний ринок цінних паперів; другий - у тому, щоб заснувати спільні підприємства з іноземною участю і тим самим одержувати прямий доступ до іноземних технологій і капіталу. „Чайна Мобайл", „Чайна Телеком" і „Чайна Петролеум" обрали перший шлях. Багато хто з виробників

автомобілів у Китаї обрали шлях створення спільних підприємств. Третя категорія державних підприємств при реалізації своєї продукції обмежується внутрішнім ринком. Щоб вирішити проблему життєздатності, їм слід, спираючись на власний технологічний і управлінський потенціал, переорієнтувати виробництво на трудомісткі види продукції для широкого задоволення внутрішнього попиту - продукції, що враховувала б порівняльні переваги економіки Китаю. Приклад такого підходу - виробництво кольорових телевізорів у компанії „Чан-хон". Ця компанія колись робила військові радіолокатори застарілого зразка. Перейшовши на виробництво кольорових телевізорів, вона зайняла домінуючі позиції на китайському ринку. її продукція конкурентоспроможна і на міжнародному ринку. До четвертої групи відносяться нежиттєздатні компанії, що не мають технологічного потенціалу, нездатні вийти на нові ринки. Таким державним підприємствам загрожує банкрутство.

Чи зуміє те або інше держпідприємство забезпечити собі прибуток, працюючи на відкритому, вільному ринку, залежить від ступеня відповідальності його керівників. Держава не може більше нести цю відповідальність. Не має причин, які б змушували державу продовжувати датування і проводити протекціоністську політику щодо держпідприємств, дозволяючи їм монополізувати ринок, стримувати ціни на сільськогосподарські продукти і сировину. Необхідно припинити державне втручання в природний економічний процес. Тільки тоді перехід від планового господарства до ринкової економіки буде довершений [124].

Висновок

В процесі виконання дипломної роботи були розглянуті загальні положення про основні економічні моделі, а саме були розглянуті:

- американська модель ринкової економіки;

- російський варіант перехідної економіки;

- китайський варіант перехідної економіки.

Розглянув приклади перехідних економік, підкріпивши їх статистичними даними, можливо робити висновки і брати позитивні риси як за зразок, використовуючи для поліпшення стану економіки України. Треба вчитися на помилках інших країн, розробляти і пропонувати «свою» економічну модель.

Література

1. Самуэльсон Пол А,. Нордхаус Вильям Д. Экономика. - М., 1997. - 799 с.

2. Крутман П., Обстерфельд М. Международная экономика. - М., 1997.

3. Економіка України. Підсумки перетворень та перспективи зростання. Інститут економічних прогнозів НАНУ / За ред. акад. НАНУ B. М. Гейця. - К., 2000.

4. Національна економіка в сучасному глобальному середовищі / Ю. Пахомов та ін. - К., 1997.

5. Геєць В.М. Концепція економічної безпеки України. - К., 1999.

6. Перехідна економіка: Підручник / За ред. В.М. Гейця. - К.: Вища школа, 2003.-591 с.

7. Хомяков В.І. Менеджмент підприємства: Навч. посіб.: перероб. і допов. - К.: Кондор, 2005.

8. Наступні 1000 днів: заходи економічної політики для України. Німецька консультативна група з проблем економіки при Уряді України. -К., 1999.

9. Гальчинський А. Україна: поступ у майбутнє. - К: Основа, 1999.

10. Економічні й політичні аспекти, глобалізації та регіоналізації: 36. допов. і виступів на наук. конф. Спілка економістів України / Відп. ред. М. Герасимчук. - К., 2000.

11. Павловський М. Макроекономіка перехідного періоду. Український контекст. - К., 1999.

12. Делягин М. Мировой кризис. Общая теория глобализации. -М., 2003.

13. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Формування прогресивної структури промисловості на період виходу економіки України з кризи // Матеріали XI Міжнародної науково-практичної конференції. - Т. 2. -Чернівці, 2000.

14. Колодко Г. Глобализация и сближение уровней экономического развития: от спада к росту в странах с переходной экономикой // Вопросы экономики. - 2001. - № 10.

15. Вяткіна Т.Г. Формування раціональних організаційних структур господарювання зернопереробних підприємств Черкаської області // Матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2003. -

C. 48.

16. Хомяков В.І. Стратегія поліпшення структури промисловості // 36. наук. пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. - Черкаси: ЧІТІ. - 2001. -№1.

17. Стиглиц Дж. Куда ведут экономические реформы // Вопросы экономики. - 2000. - № 7.

18. Питер Ф. Друкер. Задачи менеджмента в XXI веке. - М.-К.: Вильяме, 2001.

19. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Податковий ефект, пов'язаний з амортизацією основних фондів підприємств та їх поліпшенням // Економіка промисловості: 36. наук. пр. - Черкаси: ЧІТІ, 1998.

20. Гринберг Р. Результаты экономических реформ в постсоциалистических странах // Проблемы теории и практики управления. -2003.-№3.

21. Ющенко В., Лисицысий В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. - К.: Скарб, 1998.

22. Гальчинський А. Теорія грошей: Навч.-метод, посібник. - К.: Основа, 1998.

23. Чарлз В.Л. Гіл. Міжнародний бізнес. - К.: Основа, 2001. - 85 с

24. Economic Report of the President. Transmitted to the congress. February, 2005. - Washington, 2005. - 448 c.

25. Рогов Ю.С. Россия в системе глобальной экономики на пороге XXI в. // Проблемы теории и практики управления. - 2000. - № 1.

26. Сщенко П. Економіка перехідного періоду. Теоретико-мето-дологічні і методичні підходи // Економіка України. - 2001. - № 5.

27. Точилін В. та ін. Кон'юнктура ринків та розвиток базових галузей економіки // Економіст. - 2001. - № 7-8. - С. 22-25.

28. Гальчинський А. Зростання на 18 % втримати неможливо // Галицькі контракти. - 2001. - 16 липня.

29. Новицкий В. Новая промышленная доктрина - билет в будущее // Зеркало недели. - 2001. - 27 января.

30. Дробноход Н. Сталий економічно безпечний розвиток: український контекст // Дзеркало тижня. - 2001. - 2 червня.

31. Кацнеминбойген А. Размышления о судьбе России // ЭКО. -1999.-№4.-С. 156-169.

32. Бжезінський 3. Велика шахівниця. Америка і її провідна роль та геостратегічні імперативи // Всесвіт. - 1999. - № 2.

33. Семь нот менеджмента / В. Краснова и др. - М.: ДедалАрт, 2002. - С. 652.

34. Власюк В. Современная роль и перспективы Украины на глобальном рынке стали // Зеркало недели. - 2001. - 27 октября.

35. Ханин Г.И. Проданная революция, или несчастная судьба демократии в России (о книге П. Рэддуэя и Д. Глинского „Трагедия российских реформ. Рыночный большевизм против демократии") // ЭКО. - 2002. - № 3. - С. 165-187.

36. Варшавский А.Е. Учет экономических оценок при решении проблем глобальной стабильности // Экон. и мат. методы. - 2002. - № 1. Том 38.-С. 3-15.

37. Ханин Г.И. Почему Россия не Америка? // ЭКО. - 2001. - № 5. -С. 174-186.

38. Соломон К. Культурная экспансия и экономическая глобализация // Мир. екон. и междунар. отношения. - 2000. - № 1. - С. 105-115.

39. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Дослідження динаміки формування грошових потоків підприємств (галузей) // Матеріали науково-практичної конференції „Теорія і практика перебудови економіки". -Черкаси, 2000.

40. Ґуревич А. Переходные экономики в зеркале ЕБРР // Зеркало недели. - 2000. - 26 февраля.

41. Куликов Г.В. Японский менеджмент и теория международной конкурентоспособности. - М.: Экономика, 2000.

42.Хомяков В.І., Ткаченко А.П., Ткаченко Є.А. Управління природоохоронною діяльністю в регіоні: організаційні та економічні інструменти. - Черкаси: ЧДТУ, 2003. - 175 с.

43. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Методика оцінки впливу амортизаційної політики на окупність інвестицій в основні фонди // Економіка України. - 1999. - № 2. - С. 28-36.

44. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Аналіз варіантів оподаткування прибутку (доходу) підприємств // Економіка промисловості: 36. наук, пр. - Черкаси: ЧІТІ, 1998. - С. 80-88.

45. Гринев Б.В., Гусев В.А. Инноватика. - Харьков: „Институт монокристалов", 2004. - 452 с.

46. Хомяков В.І. Динамічний аналіз продуктивності багатогалузевої виробничої системи // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 1. - Черкаси: ЧДТУ, 2002. - С. 5.

47. Хомяков В.І., Ткаченко Е.А. Екологічні аспекти економічного розвитку // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 2. -Черкаси: ЧДТУ, 2002. - С. 32.

48. Хомяков В.І., Невесенко В.Д. Оцінка промислового комплексу Черкащини // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 10. -Черкаси: ЧДТУ, 2003.

49. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Визначення пріоритетних напрямків розвитку промислового комплексу // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 10. - Черкаси: ЧДТУ, 2003.

50. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г., Познякова LB. Стратегія управління потенціалом промислового комплексу // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 12. - Черкаси: ЧДТУ, 2004.

51. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Податки на доход чи прибуток: якими вони повинні бути? // Вісник ЧІТІ. Збірник наукових праць. Ч. 3. - Гуманітарні науки. Економічні науки. Вища школа: проблеми, досвід, нові освітні технології. - Черкаси: ЧІТІ, 1997.

52. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Оцінка конкурентних переваг промислового комплексу // Економіка: проблеми теорії та практики: 36. наук, пр.: В 4 т. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. - Вип. 195. Т. 2. - С. 480-^88.

53. Вяткіна Т.Г. Формування раціональних організаційних структур господарювання зернопереробних підприємств Черкаської області // Матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2003. - С. 48.

54. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г., Бакум І.В. Стратегія розвитку економіки перехідного періоду // Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". -Черкаси: ЧДТУ, 2004. - С. 24.

55. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Джерела фінансування ефективної економіки // Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2004.-С. 11.

56. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Формування стратегії інвестиційного розвитку промислового комплексу Черкаської області // Матеріали V Всеукраїнської науково-практичної конференції "Фінансово-економічні проблеми розвитку регіонів України". - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. - Т. 3. - С. 199.

57. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г., Познякова І.В. Стратегія управління потенціалом промислового комплексу // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 12. - Черкаси: ЧДТУ, 2004. - С. 3.

58. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Управління енергоємністю промислового комплексу (досвід США) // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 13. - Черкаси: ЧДТУ, 2005.

59. Бакум І.В. Поновлення розірваних ланцюгів вартості в легкій промисловості // Матеріали IV міжнародної науково-практичної конференції „Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2003 - 60 с.

60. Хомяков В.І., Познякова І.В. Стратегія розвитку в умовах перехідної економіки // Регіональна бізнес-економіка та управління. Вінницький інститут регіональної економіки та управління. - 2004. - № 2.

61. Хомяков В.І., Познякова І.В. Стратегія розвитку економіки // Матеріали V Всеукраїнської науково-практичної конференції "Фінансово-економічні проблеми розвитку регіонів України". - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. - Т. 3.

62. Статистичний щорічник України 2003 рік / За ред. О.Г. Осау-ленко. - К: Консультант, 2004.

63. Климентьев Г.А. Интенсификация производства и измерение производительности труда // ЭКО. - 1986. - № 6.

64. Яковец Ю. // Экономическая газета. - 1986. - № 5.

65. Буніч П. Оптовые цены и механизм поощрения коллективов // Экономические науки. - 1985. - № 7.

66. Коптюг В. Экология - от обеспокоенности к действенной политике // Коммунист. - 1988. - № 7.

67. Петраков Н. Укрепление денежного обращения и стратегия ускорения // Вопросы экономики. - 1987. - № 8.

68. Селюнин В., Ханин Г. Лукавая цифра // Новый мир. - 1987. - № 2.

69. Трапезников В. Управление и научно-технический прогресе // Правда. - 1982. - 7 мая.

70. Богачев В. Монополия в советской экономике // Экономические науки. - 1990. - № 9.

71. Каценеминбойген А. Размышления о судьбе России // ЭКО. -1999.-№4.-С. 156-169.

72. Паршев А. Я взываю к инстинкту самосохранения // ЭКО. -2001.- №6.

73. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Формування конкурентної структури промислового комплексу // Матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції „Теорія і практика сучасної економіки". -Черкаси: ЧДТУ, 2005. - С. 11-14.

74. Гайдар Е. Российская экономика в 2003 г. - М., 2005.

75. Economic Report of the President, 2005 // www.ssc.wisc.edu.

76. Иноземцев В. Цели и структура корпорации как основы её конкурентоспособности // Свободная мысль. - 2001. - №3.

77. Народное хозяйство в СССР в 1987 г. // Статистический ежегодник Госкомстат СССР. - М., 1988.

78. СССР в цифрах в 1990 г. - М.: Госкомстат СССР, 1991.

79. Пьеро Бассета (Италия) // Проблемы теории и практики управления. - 1990.-№ 4.

80. Яковлев А. Монополизм в экономике СССР и факторы, его обуславливающие // Вестник статистики. - 1991. -№ 1.

81. Баранов А. Интенсификация: экономический и социальный аспекты.-М.: Экономика 1983.

82. Попов Г. Развитие отраслевого управления промышленностью // Коммунист. - 1982. - № 18.

83. Абалкин Л. Взаимодействие производительных сил и производственных отношений // Вопросы экономики. - 1985. - № 6.

84. Санто Б. Инновация как средство экономического развития / Пер. с англ. / Общ. ред. и вступ, статья Б.В. Сазонова. - М.: Прогресс, 1990.-296 с.

85. Котц Д. Крушение государственного социализма в СССР: уроки для будущего социализма // Проблемы теории и практики управления. - 1995. - № 6. - С. 40-44.

86. Черняк В. Модель економіки: вибір України // Економіка України. - 1995.-№ 9.-С. 53-55.

87. Геєць В.М. Ринкова трансформація в Україні: здобутки, труднощі, уроки. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. - К, 2002.

88. Как работает американская экономика // www.infousa.ru/ /society/economy.

89. Короткая история экономики США // www.infousa.ru/society/ economy.

90. Khomyakov W.I., Belinska V.M., Ryabokon N.P. The structural aspects of the economic development // Problemy ekonomicznej efekty-wnosci gospodarowania w procesach transformacji polskiej gospodarki. Czess II. - Katowice, 2002. - P. 83-93.

91. Иноземцев В. Цели и структура корпорации как основы ее конкурентоспособности // Свободная мысль. - 2001. - № 3.

92. Хомяков B.I. Проблемні аспекта економічного розвитку // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 9. - Черкаси: ЧДТУ, 2003.

93. Ефективність державного управління. Практикум / За ред. I. Розпутенко // Українська Академія державного управління при Президенті України. Вип. 1. Ефективність європейського вибору. -К., 2002.

94. Лангер Н. Сельское хозяйство США.

95. Хомяков В.І., Бакум І.В. Управління потенціалом підприємства. - Черкаси: ЧДТУ, 2005. - 323 с.

96. www. infousa.ru/society/economy/.

97. Попов Г.Х. Будет ли в Росии второе тысячелетие? - М., 2002.

98. Макконнелл К.Р., Брю СЛ. Экономикс. Принципы, проблемы и политика: В 2 т. / Пер. с англ. - М.: Республика, 1993. - Т. 1.

99. Гайдар Е. Российская экономика в 2004 г. - М., 2005.

100. ЯсинЕ.М. Модернизация российской экономики: что в новостях дня // Экономический журнал Высшей школы экономики. - 2001. -№2, Т. 2.- С. 158-178.

101. БляхманЛ.С. Структурные реформы в России // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 3(7).

102. Григорьев В.Д. К оценке проблем экономического роста в России // Проблемы современной экономики. - 2004. - № 1(9).

103. Маршалл А. Голдман. Россия как экономическая сверхдержава: иллюзия или возможность // Проблемы теории и практики управления. - 2003. - № 1.

104. Гильбо Е. Потенциал роста России в контексте развития нефтегазовой сферы // Економічний часопис. - 2003. - № 11-12. - XXI.

105. Вишневский А.Г. Великая малонаселенная держава // Институт народнохозяйственного прогнозирования РАН. - 2003. - 3 марта.

106. Аганбегян А. В перспективе Россия должна войти в клуб развитых стран // Поблемы теории и практики управления. - 2003. -№4.

107. Бляхман СМ. Псевдорыночная экономика в условиях глобализации // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 1.

108. Аганбегян А.Г. Социально-экономическое развитие России

//ЭКО.-2004.-№1.

109. Петраков Н. Актуальные проблемы стратегического развития российской экономики // Проблемы теории и практики управления. -2003.-№ 1.

110. Волович В. О сущности и стратегии российской экономической реформы // Евразийский научно-аналитический журнал. -2003.-№3(17).

111. Esterly. The Elusive Quest for Grows. Cambridge-London, 2000.

112. Новожилов В.В. Проблеми виміру витрат і результатів при оптимальному плануванні. - М., 1972.

113. Вєдін Н.В. До питання про генезис інформаційної економіки // Проблеми сучасної економіки. - 2003. - № 1.

114. Ходждсон Дж. Социально-экономичесике последствия прогресса знаний и нарастание сложности // Вопросы экономики. - 2001. -№8.-С. 38.

115. Шаститко А. Предметно-методологические особенности новой институциональной экономической теории // Вопросы экономики. -2003.-№ 1.

116. Ляско К. Доверие и трансакционный расход // Вопросы экономики.-2003.-№ 1.

117. Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. - М., 2000; Попов Г.Х. Будет ли в Росии второе тысячелетие? - М., 2002; Делягин М. Мировой кризис. Общая теория глобализации. - М., 2003.

118. Дежина Н, Леонов И. Экономико-правовое обеспечение ком-мерционализации интеллектуальной собственности // Вопросы экономики. - 2003. -№10.

119. Илларионов А., Пивоварова И. Размеры государства и экономический рост // Вопросы экономики. - 2002. - № 9.

120. Чи Синь. Новый этап экономической трансформации в Китае // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 2(6).

121. Бельчук А. Вновь об оценке реформ в Китае // МЭМО. -2005.-№4.-С. 86-93.

122. Линь Ецинь. Проблемы и стратегия развития китайского экспорта // Проблемы современной экономики. - 2004. - № 1(9).

123. Чжан Синь, Чи Синь. Особенности «излишней» экономики в Китае // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 1(5).

124. Жостин Иифу Лиин. Роль государства в Китае при переходе к рыночной экономике // Проблемы современной экономики. - 2004. - № 4(12).

125. Олейник А. "Бизнес по понятиям": об институциональной модели российского капитализма // Вопросы экономики. - 2001. - № 5. -С. 4-25.

126. Олейник А. Институциональная экономика: Учеб.-метод. пособ. Тема 9. Теория фирмы // Вопросы экономики. - 1999. - № 9.

-С. 126-150.

127. Шумпетер И. Исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры // Современная экономическая мысль. -М.: Прогресс, 1982.

128. Seeley W. Mudd series Economics of th Mineral Indastries 3-rd Edition / Edited by William A. Vogely. - New York, 1976.

129. Игнатьев СМ. Государство, спекуляция и устойчивость рыночного равновесия// Экономическая школа. - 1991. - Вып. 1.

130. Чи Синь. Социально-экономическое развитие и экономическое сотрудничество отдельных стран Евразии // Евразийский международный научно-чюлитический журнал. Проблемы современной экономики. - 2003. -№ 2(6).

131. Соскін О. Економіка України: причини повернення та шляхи подолання структурних криз // Економічний часопис. - 2005. - № 5-6. -XXI.

132. Плотніков О. // Галицькі контракти. - 2001. - 16 липня.

133. Григорьев В.Д. К оценке проблем экономического роста в России // Проблемы современной экономики. - 2004. - № 1(9).

134. Бляхман Л.С. Структурные реформы в России: реальность и мифы // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 3(7).

135. Чжан Синь, Ли Синь. Экономическое и социальное положение в отдельных государствах Азии // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 1(5).

136. Шандра В. Створити 5 млн. додаткових робочих місць за п'ять років - посилене завдання // Дзеркало тижня. -2005. - 14 травня.

137. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Чинники, які формують структуру промисловості // 36. наук. пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. -Черкаси: ЧІТІ, 2000. - С 3-8.

138. Бєлінська В.М. Динамічний аналіз потенціалу розвитку економічної системи // Теорія і практика перебудови економіки. 36. наук, пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. - Черкаси: ЧІТІ, 1999. - С 15--20.

139. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Методика оцінки впливу амортизаційної політики на окупність капітальних вкладів // Економіка України. - 1999. - № 2. - С 28-36.

140. Якубовський М. Актуальні проблеми промислового виробництва // Економіка України. - 1997. - №10. - С.4-12.

141. Хомяков В.И. Методика прогнозирования себестоимости добычи руды // Разработка рудных месторождений. - 1991. - № 52. -С.15-22.

142. Бєлінська В.М. Вдосконалення економічного механізму господарювання в промисловості // 36. наук. пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. - Черкаси: ЧІТІ, 2001. - С 51-56.

143. Павловський М. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ. - К.: Техніка, 2001 - 312 с.

144. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Аналіз структурних змін в промисловості // Реструктуризація економіки та інвестиції в Україні (наукові доповіді міжнародної науково-практичної конференції). Частина II. - Чернівці, 1998.

145. Хомяков В.І., Бакум І.В. Аналіз ключових показників у перехідній економіці // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип 13. - Черкаси: ЧДТУ, 2004 - С. 12-16.

146. Хомяков В.І., Бакум І.В. Теорія перехідної економіки // „Проблеми економічної освіти і науковий прогрес": Матеріали міжвузівської науково-методичної конференції. - Кривий Ріг: Мінерал, 2005.

147. Кораблін С. На короткому повідку // Дзеркало тижня. - 2005. -№ 42 (570). - 29 жовтня - 4 листопада.

148. Бюлетень НБУ. 200, №12 The Economist Intelligence Unit Report, July 2001.

149. Пинзеник В. Держать курс // Зеркало недели. - 1991. - 17 марта.

150. Кульчицький С // Дзеркало тижня. - 2002. - 23 листопада.

151. Соскін О. П'ять структурних криз у 2003 p. // Економічний часопис. - 2004.

152. Рижук С. Власна агромодель народилася в ... реанімації // Дзеркало тижня. - 2002. -№ 20.

153. Соскін О. // Економічний часопис. - 2005. - № 5-6.

154. Рожен О. Вожди из пены // Дзеркало тижня. - 2002. - 13 липня.

155. Дробноход Н. Державний лабіринт для українського народу // Дзеркало тижня. - 2003. - № 16.

156. Єрохін С. Бермудський трикутник // www.soskin.info.

157. Крючкова И. Пять шагов в сторону от рынка // Дзеркало тижня. - 2001. - №2(326).

158. Луценко І. П'ять мільйонів робочих місць - для кого? // www.pravda.com.ua.

159. Яковенко Н.Г. Що росіянину здорово, то українцю - смерть // Дзеркало тижня. - 2004. - № 9.

160. Ганна Гошко для УП // www.pravda.com.ua.

161. Амосов Н. Не может не быть ничего // Бизнес. - 1999 -№32, 33.

162. Салтыков-Щедрин М.Е. Собрание сочинений: В 20 т. - М 1965.-Т. 3.

163. БазівД. Коли в Севастополь прийде рік України? // Дзеркало тижня. - 2004. - № 25 (500).

164. Ніколаєнко С. Вищій школі - державну турботу // Дзеркало тижня. - 2005. - № 3.- С. 13.

165. Соскін О. Правда та міфи Донбасу: соціально-економічний аналіз // Економічний часопис. - 2005.

166. Бурлака Г. Про причини кризових явищ на ринку нафтопродуктів України // Дзеркало тижня. - 2005. - № 24.

167. Био-Айриян. Стальная схватка // Бізнес. - 2005. - № 10.

168. Маскалевич І. Якщо кожному передавати // Дзеркало тижня. -2003. - 8 лютого.

169. Рожен О. Дорожня карта успіху або чого ніяк не можуть зрозуміти президенти нашої країни // Дзеркало тижня. - 2005. - № 47.

170. Барановський О. Недокапіталізована економіка // Дзеркало тижня. - 2003. - 1 листопада.

171. Наступні 1000 днів: заходи економічної політики для України. Німецька консультативна група з питань економіки при Уряді України. -К., 1999.

172. Приватизація в Україні: хід і результати (редакційна колонка) // Дзеркало тижня. - 2004. - 15 травня.

173. Барановський О., Сіденко В. Проблеми власності і легалізації капіталів в Україні // Дзеркало тижня. - 2004. - 15 травня.

174. ШангінаЛ. Україна - не Америка, або чи делано нам? // Дзеркало тижня. - 2004. - 26 червня.

175. Семь нот менеджмента / В.Краснова, А.Матвеева, А.Привалов, Н. Хорошавина. - М.: Дсдал Арт, 1996. - 176 с.

176. Илларионов А. Как Россия потеряла XX столетие // Вопросы экономики. - 2000. - № 1.

177. Длугопольський О. Кластерна модель розвитку промислового виробництва регіону як фактор ефективних структурних реформ (на прикладі Тернопільської області) // Економічний часопис. - 2004. - № 2.

178. Землянський В. Вертикальний вихід із замкнутого кола // Дзеркало тижня. - 2005. - № 50.

179. Світлична С. Чого стоїмо, на кого чекаємо? // Дзеркало тижня. -2005.-№ 550.

180. Ніколаєв С. Розв'язати пекельний вузол // Дзеркало тижня. -2005.-№51.

181. Бурлака Г. Про причини кризових явищ на ринку нафтопродуктів України // Дзеркало тижня. - 2005. - № 24.

182. Adrian Karatnicky // The Wall Street Journal. - 2005. - 14.01.

183. Сушко О., Лісниченко О. Українські ФПГ // Економічний часопис. - 2004.

184. Маскалевич І. Відкриття компанії, яка вважає себе патріотом // Дзеркало тижня. - 2005. - 7 травня.

185. Мостова Ю., Маскалевич І. Ігор Коломийський ,Я говорив Пінчуку: „Життя - це супермаркет, бери, що хочеш, але каса попереду" // Дзеркало тижня. - 2005. - 20 серпня.

186. Предприятия, причисляемые к сфере бизнес-интересов Петра Порошенко // Бизнес. - 2005. - № 3-^4.

187. Предприятия, причисляемые к сфере бизнес-интересов Давида Жвании // Бизнес. - 2005. - № 7.

188. Бондаренко К. Хто й чим володіє в Україні // Львівська газета. -2003.- 17 липня.

189. Бойко В. С богатством у нас лучше чем с порядком // Зеркало недели. - 2005. - 26 марта.

190. Малійський Г. Перша „ластівка" - Макіївський завод як дзеркало кризи в металургії // Дзеркало тижня. - 28 травня 2005.

191. Малійський Г. Важке лідерство // Дзеркало тижня. - 2005. -4 червня.

192. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность: экономика, стратегия, управление. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 446 с.

193. Савчук В. Стратегическое управление издержками // Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки.//www.logistics.ru.

194. Хомяков B.I., Грамм О.С. Кластерна модель розвитку регіону // Матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2003. - С. 24.

195. Якель Р. Рейтинг „Західної компанії „ДАКОР" зростає, і перш за все кредитний // Дзеркало тижня. - 2005. - 16 квітня.

196. Саломон К. Культурная экспансия и економическая глобализация // МЭМО. - 2000. - № 1.

197. Сакс Ч.Д. Новая карта мира // Дзеркало тижня. - 2000. - 15 июля.

198. Позняков Э. Изменение климата на Земле? Причины и возможные последствия //МЭМО. - 2005. - № 4.

199. Дорогая „Катрина" // http:www.rtr-vesti.ru.

200. Кухарская Н.А. Украина и Европейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.

201. Теракт 11 вересня: збитки обраховано повніфстю // Дзеркало тижня. - 2002. - 23 листопада.

202. Саприлін В. Нафтовий вимір військової операції проти Іраку // Дзеркало тижня. - 2003. - № 6.

203. Згуровський М. У вирі глобалізації: виклики і можливості // Дзеркало тижня. - 2001. - 17 листопада.

204. Васильєв П. Национальная промышленость России: подьём и развитие // Проблемы теории и практики управления. - 2001. - № 1.

205. Сухорукое А. Антикризова політика розвинутих країн // Економіка України. - 2004. - № 8.

206. Василенко В. Дружні поради і вимоги російських „вболівальників" за долю України // Дзеркало тижня. - 2005. - №32 (560).

207. Путін вважає, що Росія і Україна - це як Східна і Західна Німеччина // www.npaBfla.com.ua.

208. Путин «снова перегнул палку», а Газпром пользуется» методами бандитизма и шантажа» // www.pravda.com.ua.

209. Мостова Ю. Україна: гамлетівський вибір // Дзеркало тижня. -2005. -№ 25.

210. Дацюк С. Десять претензій до влади та опозиції в Україні на тлі газової кризи для УП // www.pravda.com.ua.

211. Возняк Т. Чого добивається Путін? Геополітичний аспект газового контрнаступу Росії для УП // www.pravda.com.ua.

212. Жеребецький Є. Кінець Імперії? // Дзеркало тижня. - 2003. -№ 1(426).

213. Менделєєв Д.И. Сочинения. М.: Изд-во АН СССР, 1954. - Т. XXIV.

214. Гальчинський А. «Обережно!» - Росія // Дзеркало тижня. -2003.-№ 19.

215. Чубайс: Ліберальна імперія - це захоплення України російським бізнесом // pravda. com.ua. - 2003. - 13 листопада.

216. niisp.gov.ua.

217. Сухоруков А. Антикризова політика розвинутих країн // Економіка України. - 2004. - № 8.

218. www.vopreco.ru/rus/archive.files/n 1 2000.

219. www.ng.ru/2002-03-07.

220. Бжезінський 3. Велика шахівниця. Америка і її провідна роль та геостратегічні імперативи // Всесвіт. - 1999. - № 2.

221. Пахомов Ю. Звивистий шлях у Європу // Економічний часопис. - 2004.

222. Кухарская НА. Украина - Европейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.

223. Бобицький Л.Н. Україна - ЄС: на шляху до нової угоди // Дзеркало тижня. - 2006. - 14 січня.

224. Фомін С. Інтеграційні процеси та пошук зовнішньо-економічних пріоритетів України // Євроекономічний вимір інтеграції. Аналітичний щоквартальник. - 2003. - № 2.

225. Василенко В. Що Україні робити з ЄЕП // Дзеркало тижня. -

2004.-№ 13 (488).

226. Economic Report of the President, Transmitted to the congress, United States Government Printing Office, USA, Washington, 2003.

227. До побачення, рекордне економічне зростання? // Дзеркало тижня. - 2005. - 1 липня.

228. Гармаш С. Операция «ширма» или, как Ахметов в Донбасе

элите менует // pravda.com.ua

229. Кондратенко В. Политэкономия Владимира Бойко // ukrrud-

prom.com

230. Маскалевич І. Фантомний холдінг // Дзеркало тижня №7 (636), 2 березня, 2007 р.

231. Єрохін С. Технологічні уклади, динаміка цивілізаційних структур та економічна перспектива України // http://www.soskin.info